Лишканець Олександра, 10 клас, Вараський ліцей № 6 Вараської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Старовєрова Алла Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - дата, яка змінила моє життя. Дивно, я звичайний підліток, але за кілька днів до цієї страшної дати мені двічі наснився той самий сон, у якому мене переслідують люди у військовій формі. Я їх боялась і щоразу прокидалася в страху.

Я й досі памʼятаю той день. Перший день війни. Перша сирена… Моє серце стукає так, ніби ось- ось вискочить. У нашій зазвичай шумній квартирі чути лише новини прямого ефіру.

Минали дні, здавалося , кожен мій ранок  ніби застряг на повторі. Мотивація робити що-небудь зникла. На, щастя, дистанційне навчання почало відволікати мене. Звісно, працювати над уроками було важче, ніж зазвичай, проте я була така не одна. Зі мною були мої однокласники. Я розуміла, що краще зайняти голову рівняннями з алгебри, ніж заглиблюватись в себе, вивчати наших письменників та діячів, ніж лежати і страждати від бездіяльністі.

Моєю сильною мотивацією стала розмова з дідусем.  Його мудрі слова змусили мене  зібратися, розправити плечі і знайти сили повернутися до звичного життя. 

«Розпочавши війну, перше, що вони захочуть зробити - відібрати у вас освіту, свідомість, адже майбутнє нашої держави найбільше залежить від молодого покоління. А які ж ви люди без освіти? Як ви справитесь із викликами непростого часу?» Ці слова змусили мене замислитися. Змусили забути про лінь і тугу, що заважали працювати, я направила свою увагу на навчання і, звичайно, на допомогу військовим.

У нашому місті школи запроваджували різні волонтерські заходи, такі як: плетіння сіток, готування випічки, збирання благодійних внесків.

У вільний час ми з мамою перебирали речі, що були з тканини, та нарізали їх на смужки, це були заготовки для плетіння сіток, ми їх заносили до школи та допомагали з плетінням.

Минали місяці. З часом ставало легше. На щастя, я мала можливість бачитись зі своїми близькими, своїми друзями та проводити час разом. Мене наповнювало відчуття, що я не одна. Це дуже тепле та комфортне відчуття. Приємно, коли ти знаєш, що зараз зустрінешся з людиною, яка принесе тобі посмішку, ви будете говорити про все, що заманеться, ти ніби в іншому, кращому вимірі.

Так я навчилась цінувати кожну зустріч, кожну посмішку людини, яка була зі мною поруч.

З особливим хвилюванням я чекала й чекаю зустрічі із найріднішими людьми – татом і старшим братом. Вони волонтери. Допомагають нашим співвітчизникам на Сході. Я горджуся ними, бо вони роблять велику справу.

І досі не віриться, що наша квітуча країна так змінилася. Важко дивитися на зруйновані міста, втрачені домівки, пусті вигорілі дитячі майданчики.

Озираючись назад, я розумію який важкий шлях вже пройшов наш народ. Що буде далі - ще невідомо, проте, я точно знаю: опускати руки не варто, треба рухатися вперед, незважаючи на перешкоди.