Козар Оксана, 15 років, учениця 10-А класу ліцею №4, м. Ладижин, Вінницька обл.
Вчителька, що надихнула на написання - Громик Олена Василівна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
24 лютого, 06:50 дзвінок:
-Доця, тато на заправці, я на роботу, ти збираєш документи, потрібні речі і ви їдете за місто, президент оголосив воєнний стан.
Тут зв'язок обірвався. Я сиджу на ліжку і не розумію невже це правда? Почала збирати речі, беру все, що бачу. Періодично читаю новини, бомблять воєнні бази. Пишу, друзям рідним, прислухаюсь до дивних звуків. Приїджає тато, їдем.
На вулицях багато людей всі в метушні, великі черги, пусті полиці магазинів, затори. Страшне й незвичне видовище.
Я довго сприймала тої факт, що в цивілізованому світі може бути страшна війна. І це не знищення інфраструктури, а знищення народу. Мої відчуття були різні-то паніка, то спокій, то радієш успіхам ЗСУ ,то бачиш, як русня вбиває людей. Вважаєш винним себе через те що у вас тихо, а інші страждають. А найсильніше відчуття було це злість, ненависть, агресія до людей, яких я навіть не знала. В голові думки різні, а серце завжди говорить, що все буде добре, це потрібно пережити.
Життя нашої сім’ї не надто змінилось, але деякі речі, думки, справи стали іншими. Як в позитивну сторону так і в негативну. Мене батьки завжди вчили шукати в кожній ситуації позитивні риси, тому навіть у війні я знайшла їх.
По-перше, наші погляди на життя стали іншими. Раніше ми вагались перед тим як зробити щось нове. Немає часу, немає грошей, а що подумають інші, та потім зроблю… Багато нервували, жалілись на маленькі проблеми, дорікали не знати кому. Ще до вторгнення ми розуміли, що це не вірно, але я ніяк не могла себе переналаштувати. Ця ситуація дала такий поштовх, що ми почали цінувати життя, людей, які до нас приходять ,ситуації, які трапляються. Якщо є можливість-твори, завтра може і не настати. Не потрібно думати наперед-живи одним днем. Менше брати до уваги думки інших, нервувати, це даремна трата часу. Шукати скрізь позитивні сторони, і відноситись до проблем як до рівня в грі, а не як до невиконаної місії. І дійсно, життя стало набагато легшим і яскравішим.
По-друге,
наша сім’я стала дружнішою, усі якось зблизились, частіше почали говорити «я тебе люблю», більше проводити часу разом.
По-третє, знайшла нових знайомих, які переїхали з інших міст до нас. Тепер є друзі з Харкова та Херсону.
На жаль, негативних рис дуже багато.
Прабабуся розповідала про її життя під час Другої світової і завжди говорила: «Лиш не було війни». Я не розуміла її слів, а зараз друзі, ровесники самі стали дітьми війни. Ми почали розрізняти звук літака від свисту ракети, знаєм що таке дрони-камікадзе, винищувачі, ППО. Звикли до звуку сирени і тепер не звертаємо на це увагу. Як би це не звучало жахливо до всього ми звикли.
Ранок починається не з кави, а з читання новин. Кожного дня щось нове, нові втрати, перемоги або невдачі.
Ти не знаєш, що буде завтра, через годину або секунду, усі твої плани залежать від москалів.
4. У мирний час, «живий коридор» робили для випускників школи, а зараз для загиблих воїнів. Разів 3-4 на місяць проходять такі коридори. Це вже як страшна традиція. Від цього мурашки по тілі і великий сум.
Багато наших рідних, друзів виїхали за кордон і ніхто не знає, коли ми ще побачимся. Мої батьки хотіли, аби я теж виїхала, але я категорично Ні!. У нашому місті відносно тихо, і тут я себе відчуваю в безпеці.
Закриття школи на дистанційне навчання .Знову сидиш вдома, весь день за ноутбуком, бракує живого спілкування, домашні стіни вже надоїли. Тільки мали вийти на очне, знову вибухи, все те саме. І потім ти згадуєш, як ти не хотіла до школи, а зараз би все відала аби ходити і щодня вчитись, дізнаватись щось нове: правила, закони, теореми.
Що мене найбільше вразило з дня повномасштабного вторгнення? Тут теж у мене позитивні враження та негативні.
Коли я побачила звернення путіна до народу, і там почула слово «спецоперация», я була в шоці. Від чого нас рятувати? Нам прекрасно жилось і без вас. Потім з російських новини чуємо, що ми бандерівці, бомбимо самі себе, напали на Донбас.
Та це ж якась маячня! Мене надзвичайно вразило те, що люди, які там проживають, у це вірять, їм настільки «промили» мозок, що вони крім коробки, у якій показують новини, нічого не бачать. Хтось дійсно в це вірить, комусь дали гроші і він закрив рота. Є такі, які виходять на майдани, не мовчать, але їх бистро утилізують.
Як відомо є правила війни, але русні вони неписані. «Ми не будем чіпати цивільних»,-говорили вони. Буча, Ірпінь, Гостомель - це пекло, з людей знущались як могли, за часів німців такого не творилось. Кожного дня новини з прильотами по ТЦ, житлових будинках, лікарнях, школах. Хіба там стратегічні об'єкти? Мозок не сприймав такого жахіття.
Наш народ мав багато страждань і досі вони є, але ми завжди відстоювали та залишалися патріотами своєї Батьківщини.
Агресор хоче зламати українців, але він забув що в наших жилах тече козацька кров яку не здолати.
З початку повномасштабного вторгнення ми об’єдналися та всіма силами йдем до перемоги. Армія на лінії фронту. Волонтери збирають та розвозять гуманітарку, плетуть сітки, шукають техніку. Молодь вчиться, аби після перемоги відбудовувати нашу країну. Люди працюють, платять податки, аби наша економіка трималась. ЗМІ роблять усе аби ми знали правдиву інформацію. Зірки українського шоу-бізнесу підтримують, розвивають нашу культуру не тільки у нас, а й за кордоном. Настільки українці сильний народ, що дають відсіч такому ворогу та ще й продовжує жити далі та розвиватись. Це вражає не тільки мене, а весь світ.
Усі ми бажаєм миру. Особисто для мене мир це коли ти живеш у спокої. Твої рідні та друзі з тобою. Ти прокидаєшся і починаєш ранок з кави і хороших новин. Ракети, винищувачі, дрони, літаки ти бачиш у фільмах, а не над головою. Коли твоя країна немає загрози ракетного обстрілу, а живе спокійно і процвітає.
Це моя історія, мої думки.
Я вірю що зовсім скоро настане мир, і ми будем писати есе на зовсім інші теми. (Наприклад «Перемога нескорених»).
.png "Імена")
