Сугак Владислав, 14 років, учень 9-Б класу Іларіонівського ліцею, смт Іларіонове, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Екзархова Яна Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок 24 лютого 2022 року розбудив мене глухими вибухами і червоною стрічкою «Новин» про вторгнення російських загарбників в Україну. Можливо, це сон? Остаточно пробудження прийшло з повідомленням телеведучого про початок війни. Розгублені батьки, здається, не могли повірити в те, що сталося.

Про війну я чув багато: з книжок, фільмів, розповідей, комп’ютерних ігор. Але ж хіба страшно? То було десь, із кимось… Я відчував, що трапилося величезне горе. Прокинулися сестрички-двійнята. Вони взагалі не могли зрозуміти, що відбувається. Ніхто не плакав, просто панувала тривожна, гнітюча тиша. Заняття в ліцеї скасували, повідомили про навчання за дистанційною формою. Що далі? Не знаю… Була розгубленість. Питань батькам я не задавав, якось було недоречно. Пішов до своєї кімнати, але й там не знайшов спокою. Страху не було, просто не знав, куди себе подіти і що робити, навіть телефон не цікавив… Невдовзі батьки зібрали нас. Розмова була короткою, але зрозумілою: почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Так у нашу родину прийшла війна.

Коли почув уперше сирену про повітряну тривогу, всередині все стислося в клубок. Через декілька хвилин почув огидний свист у небесній блакиті, від якого стало моторошно. Щось стрімко летіло… А потім земля здригнулася від потужного вибуху. Ця мить закарбувалася в моїй пам’яті назавжди… Батьки розподілили між нами обов’язки: я відповідав за «тривожну» валізу з документами, яка відтепер займала постійне місце у передпокої.

Щоразу перші звуки повітряної тривоги швидко збирали нас у підвалі, і ми просили Бога, аби тільки не було вибухів.

Пам’ятаю вечір, коли мама не витримала, «здали нерви». Нестерпно боляче було бачити її заплаканою і безпорадною… Рішення було прийняте.

Наступного дня ми вже їхали до Польщі. Важка дорога, нескінченна ніч на пішохідному кордоні, довжелезна черга українців, які залишали Батьківщину, рятуючись від війни. Було холодно і дуже хотілося додому.

Майже чотири місяці ми жили в Польщі, разом із сестрами ходили до школи, у басейн, спортивну секцію. Я вдячний полякам, які прихистили нас у своїй родині, але бажання повернутися додому не полишало мене ні на мить, адже там татусь, рідні та друзі, за долю яких я хвилювався. І хоча війна тривала, ми вирішили повернутися додому в Україну. Невимовно радісними і незабутніми були хвилини, коли я ступив на рідну землю, таку близьку і дорогу.

Разом із тим прийшло відчуття неспокою за всіх українців. Боляче вразила мене доля родичів із Донеччини.

2015 року снаряд прилетів прямісінько в будинок Миколи та Ольги Лічерепів. Лише через декілька років волонтерам вдалося відремонтувати «скалічене» помешкання. А 17 вересня 2022 року біля їхнього двору розірвалася ворожа міна. Микола Казимірович та Ольга Ярославівна отримали тяжкі осколкові поранення

і були доставлені рятівниками ДСНС у Костянтинівку. За декілька днів волонтери перевезли подружжя до лікарні імені Мечникова м. Дніпра. Саме там ми і зустрілися з родичами. Через три дні їх направили на лікування у м. Львів. Зараз вони сумують за рідною домівкою, але твердо вирішили не випробовувати долю втретє і дочекатися перемоги на Львівщині. А я сподіваюся, що обов’язково в мирний час провідаю родичів у їхньому рідному донецькому Нью-Йорку.

Я пишаюся, що я українець, бо народився у волелюбній країні, яку нікому не здолати і не поставити на коліна. Тут живуть мої батьки, сестрички Міла і Каміла. Ми навчаємося в ліцеї і мріємо про мирне майбутнє. Велике випробування випало моїй країні - відстояти свою незалежність. У «гарячих точках» 264 мужніх мешканці Іларіонівської громади в лавах ЗСУ боронять рідну землю від ворога. На жаль, чотирнадцять земляків героїчно загинули. Я захоплююсь мужністю і незламністю наших захисників, усвідомлюючи, що вони ризикують своїм життям заради Миру.

Сьогодні я зрозумів, що війна – всесвітнє зло, яке безжально руйнує людські долі, забирає найдорожче – життя. Твердо вірю: Україна переможе, відбудує міста, села, розквітне в Мирі та щасті.