Матієвська Анастасія, 9 клас
Журавлинська гімназія
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лазарук Ірина Іванівна

Війна. Моя історія

Лютий 2022 року…

Коли заплющую очі, згадую щасливе життя . Мама, тато, братик і я. Живемо у Гостомелі. Як і в інших сім’ях, у нашій свої радощі, проблеми. Життя цікаве, різнобарвне…

Але одного дня все змінилось. На землю Гостомеля прийшли окупанти.

Я прокинулася від шуму на кухні. Коли запитала у мами, що сталось, вона відповіла, що почалась повномасштабна війна.

Війна! Я мала надію,що ці жахіття швидко закінчаться. В перші дні в моєму рідному містечку відбувались жахливі речі.Спочатку в нас було світло та газ,а через тиждень все це зникло. Наступних декілька тижнів ми перебували у своєму будинку, де добре було чути вибухи. Деякі сусіди неохоче залишали свої домівки.

Спочатку ми не планували виїжджати, але одного ранку все змінилось. Після сніданку пролунали гучні вибухи . Вийшовши на вулицю, ми побачили, як палає сусідній будинок. І тоді було вирішено, що потрібно виїжджати з цього пекла.

Ми швидко вдягнулися, взяли документи, необхідні речі. Приїхали в Ірпінь , де мало відбуватись евакуювання. Простояли там десь годину, але потім всім сказали, що потягу не буде, тому що пошкоджено залізничну колію. Тоді ми вирішили їхати у Чернігівську область до друзів мого дядька. Дорогою ми на власні очі бачили жахливі картини: багато будинків були зруйновані, деякі з них ще горіли. Ми їхали майже цілий день, інколи зупинялися, щоб заправити машину або поїсти.Тільки ввечері зупинилися в квартирі, де нас нагодували, і ми лягли спати.Оскільки квартира була дуже маленькою, то нам постелили на підлозі.

Наступного дня нам запропонували оселилися в окремому будинку. Ми погодилися. Нам принесли продукти та дрова. Весь цей час ми тримали зв'язок з рідними та спостерігали за новинами в Україні. Я дуже сподівалась, що все це жахіття швидко закінчиться і я повернусь додому у свій рідний Гостомель. Але час спливав, нічого не змінювалося. Тоді мій дядько поїхав в Гостомель і привіз бабусю та дідуся. Місця було трошки замало, але ми всі були родиною.Через деякий час батьки вирішили, що потрібно їхати до моєю другої бабусі. І ми у переповненій електричці вирушили на захід України.

Наступного дня нас зустрів Львів. Людей на пероні було дуже багато. Тут були волонтери, які видавали чай та бутерброди. Десь пів дня ми ходили містом, а потім приїхали на Волинь, у місто Ковель.

І ось я вже другий рік живу у бабусі та не втрачаю надії, що війна в Україні скоро закінчиться , а тисячі таких дівчаток і хлопчиків, як я, житимуть у країні, де пануватимуть МИР, ЩАСТЯ, ЛЮБОВ!