Донченко Антоніна

9 клас, Отинійський ліцей Отинійської селищної ради

Вчителька, що надихнула на написання – Данищук Олександра Василівна

Війна. Моя історія

Вона, як вихор, непрохано й жорстоко увірвалася в моє життя. Зруйнувала звичний спосіб життя, спричинила невимовний біль, страждання… Війна змінила все.

До того сатанисько-закривавленого лютневого світанку 2022 року я зі своєю сім’єю щасливо жила в тихому передмісті столиці – Ірпені. Ходила до школи, відвідувала улюблені гуртки, плекала рожеві мрії про принца на білому коні… Але…

Пам’ятаю, напередодні не було ніякого бажання вчити уроки, не зробила англійську і дуже переживала. А ранком 24 лютого розбудив тривожний мамин голос:

  • Доню, вставай. Війна почалася.

Нічого не розуміючи, зіскочила з ліжка, а потім оторопіло сіла й втупилася в телевізор. На екрані великими літерами було написано: «Росія розпочала війну проти України». Якийсь недотепний жарт, фейк, а може, сон??? Поспіхом гортаю стрічку новин у смартфоні і починаю розуміти: це – жахлива правда. Ми робимо запаси води, хаотично спаковуємо якісь речі, поглядом намагаємося запам’ятати до найменших дрібничок рідну оселю… А з вулиці вже чути вибухи (усім страшно, але ми не панікуємо – заспокоюємо одне одного). Врешті тато прийняв рішення їхати до моєї бабусі, яка жила в іншому кінці міста, вважаючи, що там безпечніше. Ми забрали продукти, які в нас були, деякі особисті речі й вирушили в дорогу. Коли дібралися до бабусиної оселі, зустріли там дядька і тітку. Восьмеро на одну хату, але якось облаштувалися.

Десять днів здалися вічністю.

Це – найважчі дні за всі мої 14 років життя. Над головою літали військові літаки та ракети, лунали вибухи, після яких довго в повітрі клубочився чорнющий дим, їдкий та густий. Спали здебільшого одягнені.

Коли літало багато ворожих ракет, доводилося посеред ночі ховатися в підвал. Одного разу ми пів дня просиділи в підвалі, бо поблизу були обстріли. Страх і тривогу гріли спогадами, заспокоювали читанням книг, які встигла прихопити з собою. Інтернету майже не було, тому не завжди знали, що відбувається. Багато уваги я приділяла своїм молодшим сестричкам: тоді одній було вісім, а другій – лише три роки. На щастя, дівчатка не лякалися вибухів: чи то не розуміли, чи передчасно подорослішали...

Залишатися в Ірпені з кожним днем ставало небезпечніше. І батьки вирішили виїхати з міста. Бабуся залишилася: не захотіла покидати рідної домівки. Прощаючись, плакали: хтозна, чи побачимось? Боляче і сумно покидати те, чим я жила так багато років. Було дуже шкода, що не могла забрати всі свої книги, лише одну – повість В. Аренєва «Бісова душа, або Заклятий скарб». Страшно усвідомлювати, що можемо більше ніколи не повернутися додому…

11-й день війни… Їдемо. Куди? Зовсім не важливо. Головне – виїхати з Ірпеня, куди вже входили орки. Через дві години після нашого від’їзду в місті вимкнули воду, газ і світло.

А ще через кілька годин обстріляли трасу, якою ми їхали. Чотиригодинна стоянка на заправці в Сквирі: бензин закінчився перед нами. Допомогли військові: заправили машину, і ми поїхали в напрямку Вінниці. Переночували в садочку (хоч ліжка маленькі, але це краще, ніж спати в машині). Вранці вчасно виїхали (Бог-таки нас оберігав): якраз тоді обстріляли Вінницький аеропорт. Далі маршрут змінювався: у передмісті Хмельницького простояли в заторі десять годин, поїхали в Тернопіль. Після виснажливої і тривожної дороги нарешті знайшли затишок і хоч якийсь спокій у Івано-Франківську, де нас прихистили татові знайомі. У цьому чудовому місті ми прожили три місяці.

Невдовзі оселилися в тихішому місці – Отинії, де живемо й досі. Нам тут дуже подобається. Я з сестрою навчаюся в школі, молодша сестричка ходить у садочок, батьки працюють. У мене багато друзів, однокласники дуже привітні (одразу прийняли мене у свій колектив). Захоплююсь вчителями, їх професіоналізмом. Вони ставляться до мене з розумінням та повагою, а вчителька рідної мови мотивує до участі в мовно-літературних конкурсах.

Жити в Отинії комфортно. Я закохалася в це селище. Воно моя друга домівка. Але боляче за пошкоджений в Ірпені будинок, за зруйновані життя, за людей, які загинули, за передчасне дорослішання…