Намлієва Євгенія, учениця 9 класу Мелітопольського ліцею № 4 Мелітопольської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єрмоленко Світлана Іванівна

"Війна. Моя історія"

“Ця книга не звинувачення і не сповідь. Просто спроба розповісти про покоління, загублене війною, хоча воно й уникло її снарядів” [1, с.3].

Не можна оцінити вплив війни тільки за статистикою полеглих у ній. У дитинстві я мріяла бути танцівницею, згодом  олімпійською чемпіонкою, а ще через деякий час адвокаткою. Що наразі? Чому в наших мріях нема більше тої невинності, чому ми маємо мріяти про те, щоб закінчилась війна? Скільки таких дітей, які мріяли поїхати за кордон, щоб із гордістю представити Україну у своєму ремеслі; тепер насправді поїхали, але не за Україну, а від неї…

Я провела опитування серед моїх друзів, знайомих, незнайомців та рідних. У всіх я запитувала: «Як війна вплинула на вас? Чому війна зруйнувала життя не тільки тих, хто загинув?» Найпопулярнішою відповіддю була: «Я живу одним днем, не думаю про завтра». І це так. Ми більше не плануємо щось заздалегідь, бо і уяви не маємо, де ми опинимося завтра. Де завтра зруйнуються десятки життів, кому завтра не дадуть відповіді на телефонний дзвінок, хто завтра не зможе відповісти.

На уроці історії, коли ми вивчали воєнні часи, будь-то перша світова війна, чи друга, ми весело сміялися. Війна в нашій уяві  була далекою та неможливою. Ми сміялись із картинок, які здавались нам кумедними, голосно розмовляли та знову сміялися. Зараз сміх зник, він більш не лунає навіть із останніх парт. Навпаки, щось гірко-солене та мокре падає на щоки. Думки почали затьмарювати розум, вони стали якісь сірі й водночас безбарвні. Спершу лише кілька плям затьмарили свідомість, потім більше й більше.

Думки завжди залишали мене саму. 3і мною міг бути хтось поруч, так, але сама я перебувала в обителі своїх побоювань і тривог. Анітрохи не гріло те, що ми живемо в історичні часи. Якби зараз була можливість опинитися десь на березі затоки і спостерігати, як хвилі день і ніч омивають, обвивають і плекають своїми пінистими руками скелю; я б, напевно, і не думала б про війну. Але я живу не в тому році.

Я не думаю, що хтось з іншої країни колись зрозуміє, що відчуває наш народ. Інші, нехай і з дещицею скорботи, але встануть уранці. Підуть купатися, а потім підуть снідати. Зустрінуться з друзями, куплять щось смачне на вечір. Повечеряють і ляжуть спати без будь-яких переживань. Адже в них буде завтра. І не тільки завтра.

Я ніколи не жила мріями, мені не приходилось, бо в мене було усе те, що я могла б представити. Але тільки не тепер.  Згадую часи до війни, коли всі прокидалися до школи, ледве розплющуючи очі, та найбільшою проблемою було те, що вчителька поставила негативну оцінку. Це все, що хвилювало нас.

Почалась війна, у той день на вулиці було так холодно, як не було ніколи. Душа в сум’ятті та очах сльози. Та сама двійка стерлась і більше ніколи не згадувалась. Тільки донині порожня оселя знає всі минулі переживання та покірно оберігає їх.

Почалась війна і ми вийшли з дому і більше туди не поверталися. Ми пішли до чужого будинку, сховалися на першому поверсі за п’ять хвилин від нашої квартири.

Горіла тьмяна лампочка, яка, здавалося, ось-ось перегорить, лунали невтішні новини, а ми мовчки сиділи з усією родиною. Я люблю свою оселю, бо в ній, як умоїй свідомості, ніколи не було війни. Я засинаю з цими думками і все добре. Я нарешті вдома.

1.Ремарк Е.М.На західному фронті без змін. 2018. С.3