Живу я в селі Афанасіївці на Миколаївщині. У мене чоловік і двоє дітей. Син військовий, дочка тут.  Донька виїжджала з дітьми з села, їх не було з березня по листопад. А ми з чоловіком лишилися в окупації.  

Нас війна вдома застала. Ми дивилися, як пересувалася військова техніка по наших дорогах. Ми одне одному передавали, де йде техніка. Було дуже страшно. 

Я боялася за своїх дітей та онуків. Дивилася, як заходили ті тварюки у двір, обшукували хати й горища. Ми ховали фотографії, листування, вимикали телефони й теж ховали. Шокувало те, що були такі люди, які їх зустрічали й розмовляли з ними. А ми ховалися, ми з росіянами не говорили. 

У нас були запаси продуктів. Потім у магазині купляли. Було трохи заощаджень. Ще можна було виїжджати в Баштанку, Кривий Ріг, Новий Буг. Возили нам продукти, ми скуплялися. А потім нас закрили, і тоді вже обходилися тим, що було. Ми не голодали, але були деякі обмеження. Ділилися своїми запасами. Садили городи. 

У мене колодязь викопаний. У людей були свердловини. Світла не стало, оце погано. А з водою в селі не було великих проблем. У нас ще й річка.  

Пенсія приходила на карточку. Ми їздили знімати в Миколаїв, поки нас не закрили. Грошей у нас трошки було, обходилися. До війни я не працювала, а чоловік ще підробляв механіком. Потім закрилася фірма. Зараз уже все відновлюється, то він пішов на роботу. А я по дому пораюся. Господарства ми не тримаємо. У нас кішка, собака й десяток курей. Люди, у яких були корови, в окупації ділилися молоком. 

Діти наші залишилися без роботи. У них двоє малолітніх дівчаток. Ми допомагали їм. Дуже важко було без роботи.

Ніхто звідси не збирається їхати. Ми ніде не потрібні. Дочка виїжджала з дітьми, бо світла не було. Виїжджали в Житомир, потім жили в Києві, в Одесі. Там теж бомбили і без світла сиділи. Уже повернулися. У нас мало хто виїжджав. Тільки ті, хто з дітками, – через Василівку, через Запорізьку область.

Жити під орками – хай Господь милує! У наше село вони рідко заходили. Їм було незручно в нас, бо тут майже з усіх сторін вода. Ми в низині розташовані. Стріляли сильно.

Люди ділилися хлібом. І волонтери привозили. Ми ніде не ходили, старалися дома сидіти. Хвилювалися за дітей, онуків. Була депресія. Було дуже важко морально. Ми хвилювалися, думали, що буде далі. Світла не стало. По радіо були їхні новини, ми їх не слухали. 

Город нас відволікав. А ще сиділи ввечері, дивилися на небо, спостерігали, куди летять супутники. Зв'язку не було. Ми піднімалися на гору й тричі на тиждень дзвонили дітям. І це трохи відволікало. 

На жаль, своєї зброї в нас немає. Якби давали нам більше зброї, війна б скінчилася швидше. Якщо почули, що наші хлопці кудись прориваються, то радіємо за них. 

Хочеться, щоб ми могли бачитися з дітьми, внуками, жити так, як до війни, і навіть краще. Хочеться, щоб онуки ходили в школу. Бо дітки наші страждають, нема в них дитинства, нема спілкування.