Олена Петрівна з родиною виїхали з Гуляйполя за вимогою дітей, але вона захоплюється тими хлопцями, які у перші дні відстояли її рідне місто і не віддали ворогу

Ми самі з Гуляйполя Запорізької області. Нас застала війна 4 березня. Пам'ятаю, що десь з обіда було: заходили російські танки, заходила артилерія. Слава Богу, що встигли наша оборона ТРО і ЗСУ підоспіли. Звичайно, хлопців мало було, але відстояли Гуляйполе. 

Респект і уважуха нашим ТРО і ЗСУ - зупинили таку орду, поки підлетіла авіація, не здали місто - це дуже тяжко. Звичайно, ні зброї толком не було у хлопців. Дякую, що вони вистояли. 

І зараз там так кожен день вистоюють і виживають, але все-таки місто не здають, молодці. Зараз вони більше укріплені - волонтери понастягували їм, завдяки людям всім, які навіть по гривні-дві збирали.

Ми під «Градами» сиділи до 11 квітня, тоді виїхали на Кременчуг, побули там, вирішили повертатися на Запоріжжя, щоб ближче до домівки бути, біля своїх. 

На жаль, наші надії не здійснилися, що війна закінчиться в короткі сроки, але все-таки маємо надію повернутися до свого Гуляйполя. Хай воно і розбите, хай воно і випалене, але воно - наше місто. 

Слава нашим ТРО і ЗСУ, що не дають рашистам зайти в саме місто. Хлопцям військовим важче, ніж мирному населенню. Медицина як-ніяк працює, але на жаль всім медичну допомогу надати не в змозі через великі обстріли. Але все-таки вони роблять все, навіть що вище їхніх сил. Волонтерам дуже велика подяка, тому що не бросають там нікого.

Звичайно, є люди, яким немає куди виїжджати, багато хто не хоче покидати свої домівки, тому що це їхня земля і їхні дома - це вибір кожної людини. Ми б, може, також там сиділи, але виїхали заради дитини, бо без мене син не захотів виїжджати. Ні син, ні батьки, тому ми всі дружно виїхали. Але маємо надію все-таки повернутися до свого дому.

Я мрію про мирне небо над головою, і щоб наші діти і онуки не бачили цього всього страху.