Оксана з батьками і дітьми виїхала з рідного Степногірська на початку війни, бо російські обстріли знищили там всі умови для життя. Несподівано мешканців підтримали волонтери і підприємці

Ми з селища Степногірськ Василівського району. Зараз це сіра зона. Василівку зайняли буквально в перші дні, це за 20 км від нашого селища. Почалися прильоти, йшли дуже гучні бої. У перший день перебили водопостачання, зруйнували очисні споруди біля Василівки - там і досі немає води. Потім зникла електроенергія, бо були пошкоджені лінії передач. Не було центрального опалення, і там в лютому стало неможливо знаходитися. Тому ми й виїхали.

Не було бензину і не було можливості заправитися на якусь дальню поїздку. Там у батька було 20 літрів - нам би не вистачило далеко, тому перший перевалочний пункт був Запоріжжя. А на початку березня, коли говорили кругом про загрозу підриву Запорізької АЕС, тоді було вже страшно залишатися в Запоріжжі. Зі мною ще була сестра з чотирирічною племінницею. Ми з ними виїхали до Львівської області, а потім я повернулася до Запоріжжя. 

Батьки перший час думали, що скоро це все закінчиться, Вони рвалися додому і хотіли туди повернутися. Тато навіть періодично туди мотався додому: то якісь речі взяти, то подивитися на квартиру, ціла чи ні.

Я протестувала кожен раз, бо за нього боялася, а він і мама хотіли перевіряти, чи цілий їхній огород та їхня квартира.

Навіть коли в жовтні були сильні прильоти по самому центру Запоріжжя по житлових будинках, люди виїжджали, і батьки виїхали тоді до Києва до мого брата. 

В мене багато друзів, знайомих є за кордоном, в Італії. Я там деякий час працювала, ще на початку 2000-х років. Коли почалася війна, італійці мені багато дзвонили і писали, пропонували свою допомогу, чим я була приємно вражена. Раніше багато хто з них вважав, що Україна - це Росія, і не мало ніякого сенсу їм щось пояснювати. Але коли в нас сталося повномасштабне вторгнення, чесно, я навіть не очікувала такої підтримки. 

Вони за мене переживали, пропонували допомогу: гроші, їжу, житло в Італії. І це були не те щоб друзі, а просто знайомі. Це було несподівано приємно. 

І так само була несподівано приємна ця згуртованість наших людей зразу. І так само організація особливо на початку, ця допомога і гуманітарна в тому числі, там роздавали з якихось машин хліб. Спочатку це були не організовані фонди, це були якісь люди: волонтери, підприємці, які мали або пекарні, або ферми. Вони не розуміли, чим годувати тварин, і наприклад, курей різали і роздавали. Це на той час було несподівано приємно. Бо не було розуміння, чи ми залишимось окуповані, чи буде до нас постачання продуктів. Неочікувано було, що хтось нам щось дає.

Мрію про мир в країні. Моєму старшому сину 24 роки, в нього все життя попереду. Хотілось би, щоб він жив у мирній країні, але щоб він міг себе тут реалізувати достойно, щоб в нього була робота оплата гідна. Дуже важливо, щоб сталося економічне відновлення, бо дійсно багато виїхало працездатних молодих людей,  які могли б поповнити економічний фонд, генофонд, створювати нові сім'ї і виростити дітей, дати їм освіту, і забезпечети їхнє життя. Головне - це відбудувати економічну державу, щоб після перемоги тут можна було далі жити, створювати сім'ї і продовжувати життя.