Мені зараз 47 років. Живу із семирічної донькою. Наразі я не працюю, бо немає роботи, отримую пенсію.

В перший день війни були сльози та істерика. Це було просто жахливо. Мені син сказав, що ракети летять. Ми не могли в це повірити.

Ми живемо у своєму будинку. Вода в нас є, світло. Звісно, тієї зими всі без світла сиділи, а в принципі – все добре. Ми пережили вибух 1 травня. Вилетіли вікна, скло. 

Війна нас згуртувала. У нашій сім’ї ніхто не виїжджав за кордон. Всі в Україні. 

Як можемо, одне одного підтримуємо, бо з нашої сім’ї всі чоловіки - на війні. Тримаємося, підтримуємо одне одного, але все одно дуже важко. Коли тобі телефонують і кажуть, що син у госпіталі поранений, то, звісно, психологічно важко.

Я вірю, що ми виженемо цих гадів із нашої землі, і наші діти такого більше ніколи не побачать.