Ми з Донецька. У 2014 році виїхали до Гуляйполя. А 3 березня 2002 року ми переїхали до Запоріжжя, перебували там до жовтня місяця. Коли у Запоріжжі стало лячно, переїхали ще далі - у Чернівці. Шукали для дітей безпечне місце, наскільки це можливо у наших умовах.

Я працюю вчителем онлайн. Сину 12 років, доньці - три. Чоловік перебивається випадковими заробітками. Там, звідки ми приїхали, або частина території окупована, або ведуться безперервні бої. 

Нас розбудив дзвінок від родичів із Київщини із звісткою про повномасштабне вторгнення. Перша думка була: "Не може цього бути!" Думали, що наше містечко маленьке, ніякої інфраструктури немає. А вже на початку березня до нас почали підходити російські танки. Коли вони зайшли у місто, почалися активні бойові дії. Ми чекали поки можна виїхати у більш безпечне місце, тому що бої не вщухали. Було лячно. Нашого будинку не стало у ці дні, тому ми переховувалися у підвалах сусідніх будівель. Ми сиділи без світла, без комунікацій, без їжі, ще й до того ж була зима і холодно. А коли більш-менш стихло і з'явилась можливість, то ми зібрали дітей і швиденько виїхали з міста.

В кінці лютого у нас почалися проблеми з водою. У нас був запас, літрів 300. Деякі харчі були, ми готували їжу на багаттях. Але в той момент було так страшно виходити з підвалів. Періодично з-під руїн нашого будинку діставали ковдри, подушки, щоб закутувати дітей. Гріли воду, щоб щось гаряче можна було попити, трошки зігрітися. 

Особисто мене після 24 лютого вже нічого не шокувало, тому що я дуже багато побачила у 2014 році. Мене вразило те, як ми вижили там, де переховувались. Нас діставали з нашого будинку військові. Коли ми побачили, звідкіля нас дістали, мене здивувало як ми вціліли. Все поряд було зруйновано, багато чого побито уламками. Ми переховувались вчотирьох у ямі в гаражі - диво, що ми залишилися живі. Морально легше це переносити, бо стикаємося з цим уже не вперше. 

Головне, що ми залишилися живі. Продовжуємо працювати, намагаємося бути на позитиві і сподіваємося, що все буде добре, ми повернемося додому, все відбудуємо і будемо далі працювати на благо нашої країни.

Змінився світогляд. Зараз радієш кожному дню. Є робота - супер, є за що купити хліба - прекрасно, спиш у теплому ліжку - ще краще. Діти живі і здорові. Припиняєш шукати негатив, натомість радієш кожній миті. 

Для нас зараз найбільша складність - це те, що чоловік перебуває далеко, і діти вже три місяці не бачили батька. Але така ситуація тепер у багатьох. 

Після 2014 року я дуже довго працювала з психологом. Мабуть, це мені зараз дуже допомагає. Мала дитина не дає мені сумувати, відволікає. Я можу подивитись якийсь легкий фільм, прогулятися по місту. 

Я думаю, що незабаром ми повернемо наші території, які були окуповані після 24 лютого. Щодо Криму і Донбасу ситуація затягнеться, бо за стільки років людей буде важко перелаштувати на наш бік. Пропаганда зробила свою справу. 

Дуже хочу повернутися додому, відбудовувати будинок, і щоб діти були з батьком. Думаю, що спочатку буде важко, але згодом ми все відбудуємо, війна дуже згуртує наш народ, і ми будемо заробляти гроші не за кордоном, а у нас в Україні. Сподіваюсь, що ми всі повернемося додому. Проте важко буде не один рік, не два і не п'ять. Поступово відбудуємо все і будемо жити ще краще.