Я з Мелітополя. В окупації ми пробули з сином три місяці. Ми там залишались, поки у мене була робота. Працювала я у відомому будівельному гіпермаркеті. Коли його закрили, прийшли "асвабадітєлі" і забрали магазин. Я з ними співпрацювати не стала і ми з сином виїхали до Запоріжжя. Я працюю, як і раніше, у будівельному гіпермаркеті. Дитина займається онлайн у школі. 

24 лютого мене розбудили о шостій ранку: зателефонували батьки, сказали, що потрібно втікати. О 9:30 ранку по центральній вулиці Мелітополя вже поїхали російські танки. Потім довго не було світла і води. Було страшно. 

Мене шокує те, що рашисти просто зайшли на танках. В окупації було страшно все: рухатися вулицями, коли ходять ворожі військові зі зброєю, страшно було відпускати кудись дитину. Син-підліток не виходив з дому взагалі.

Ми прожили вдома тиждень. Потім переїхали у сам гіпермаркет. Там була цілодобова охорона, вода і світло, харчі й медикаменти. Колектив з 50 людей компанія захистила і прихистила. 

Був великий дефіцит товарів у Мелітополі. Коли вимкнули світло тотально по всьому місту, почалися пограбування. Люди були у паніці, розбивали вітрини, виносили все з аптек і крамниць. Щоб придбати буханку хліба і воду, потрібно було стояти на морозі по 3-4 години тільки для того, щоб потрапити в магазин, в якому ще щось залишилось. 

Найбільші складнощі були морально-психологічного характеру. Важко було вибиратись з Мелітополя. Ми їхали автобусом 24 години з дитиною і з котом. Знайшли приватного перевізника, заплатили гроші. 

Важко змінювати своє життя і перелаштовуватись. У мене вдома залишився дім, рідні, друзі. Важливо, що тут у мене є робота. Вона мене відволікає від психологічних труднощів, так само як і син. Немає часу бути в депресії. 

Я живу максимум тижнем, не планую нічого.