Ми з родиною із Мелітополя. У перший же день війни, коли підходили російські війська, ми виїхали. Це принципова наша позиція. Ми не хотіли опинитися в окупації, тому зірвалися за пів години й виїхали з міста. Опинилися у родичів у Василівці. Там почалися бої. Ми не могли відразу безпечно виїхати до Запоріжжя, тому певний час залишались там. І застали всі гарячі моменти, підвали, все це ми пройшли. Згодом виїхали до Запоріжжя. За кордон виїжджати не плануємо. 

Звісно, що у перший день війни ніхто не усвідомлював, що справді буде таке повномасштабне цинічне вторгнення і руйнування наших міст ворогом. 

Багато моїх друзів і знайомих, які залишились у Мелітополі, розповідають як людей забирають, як їм на підвалах влаштовують допити. Таке жорстоке звіряче ставлення до людей ніяким виправданням не підпадає. Коли це чуєш з перших вуст, це шокує. 

Я опинилась на певний час в окупації у Василівці, боялась навіть з телефоном вийти, коли навкруги ходять окупанти з автоматами. Коли біжиш додому, а над тобою розривається касетна бомба, і ти підбігаєш до першого під'їзду, аби сховатися. Таких жахливих моментів у пам'яті - безліч. 

У Василівці ми 10-11 днів були без електроенергії, коли відбувалися бої. Не було світла і води, підігрівали будинок генератором. Певні запаси продуктів ми мали. Тобто усі ці незручності ми пройшли. Я пригадую ці емоції, коли ми вперше вийшли до крамниці, купили гарячий хліб і масло, і це була радість. Стояли в черзі 3-4 години, йшов сніг, було холодно, ноги замерзали і все це заради того, щоб купити паличку ковбаси. 

Моя родина намагається до труднощів ставитися стійко і бути оптимістами. Особливо коли розумієш, що Маріуполь стерто із землі, а у тебе є більш-менш теплий підвал, і запаси їжі, всі близькі поряд. Тому ми акцентували увагу на позитиві.

Важко усвідомити емоційно те, що ми мали бізнес, були самодостатніми людьми, довелося все це залишити і починати все з нуля. Ми досягли високого рівня, а тут ці досягнення перекреслили одним махом. Це - найважче. Але ми не падаємо духом, тримаємося і намагаємося все напрацювати заново. 

Ми виїжджали з Василівки на початку війни, коли були відкриті коридори. Тоді ще мер міста міг домовитися з окупантами, нас без проблем випустили. У квітні-травні там стало жорстко. Ми там затримались тільки тому, що велись воєнні дії. При першій же нагоді виїхали. 

Своє майбутнє бачимо в Україні. Віримо в Перемогу, у завершення війни. Дуже хочеться щоб це було якомога скоріше. Будемо розвивати бізнес і піднімати економіку, свою родину і Україну. Хочеться зробити свій внесок у розвиток держави.