Оксана Барановська, 10 клас, комунальний заклад професійної освіти "Нововолинський центр професійної освіти" Волинської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Савицька Олена Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року — не просто дата, а глибока рана в історії кожної української родини. З цього дня життя вже ніколи не буде таким, як раніше — ні в моїй сім’ї, ні в жодній іншій. Повномасштабне вторгнення росії в Україну позбавило нас спокою… Саме з того моменту почалися інші дні — важкі, тривожні, зіткані зі страху та невідомості. Повітряні тривоги, укриття, тривожні рюкзаки... І що далі? Це питання нависає в повітрі, мов хмара.

За годину? За хвилину? Ніхто не знає. Лише небо тримає відповідь — чи буде там вибух, чи просто тиша... Отака невідомість стала для нас буденністю.

Ми звикли жити під звуки сирен: навчатися, працювати, відпочивати.

Я дякую Богу та всім Героям за те, що всі близькі мені люди живі і здорові, що я не покидала своєї домівки через небезпеку, що не була очевидцем загибелі людей та руйнування будинків, що ніколи не бачила шахедів і живу подалі від епіцентру воєнних дій. Але, на превеликий жаль, не всім пощастило...

Ця війна забрала багато життів. Ці люди стали Героями для нас, для нашої держави та для всього світу.

Це чиїсь Татусі, Брати, Дядьки, Племінники, Сини — люди з великої букви.

Війна змінила все і всіх... Я хочу розказати, як змінилось моє життя через напад країни-агресора.

Мене звати Оксана. Я живу в м. Нововолинськ Волинської області. Моя сім’я є членами Церкви Святої Трійці. Коли ворог на нас напав, мені було 13 років.

З першого дня війни мої рідні без вагань почали допомагати тим, хто опинився у пастці цієї страшної трагедії.

Я з своєю сестрою пекли солодощі для військових. Ми відправили на фронт більше 500 кексів, пряників та вафель. Наша родина долучилась до процесу виготовлення маскувальних сіток. Мама з жінками з церкви консервували тушковане м’ясо для військових. Наші друзі з-за кордону переказували гроші, за які тато потім купував сало, яке коптив, засолював та передавав військовим. Мільйони людей покидали свої домівки, втікаючи від війни. Вони опинились у безвиході, не знаючи, куди йти, де знайти притулок і надію на завтра.

Ми потурбувалися про одну велику сім’ю і прийняли до себе жити.

В нашій церкві, в захищеному нижньому залі, було організовано тимчасовий прихисток для біженців. Ми намагалися дати їм усе, що могли: їжу, одяг, засоби гігієни, аби хоч трохи полегшити їхній біль і страх. Наш дім став притулком для іноземців, що вирушали в Україну, аби простягнути руку допомоги нашим людям. На території церкви було встановлено намет, де зберігали допомогу, яку привозили з Америки та країн Європи. Ми працювали там щодня: видавали допомогу біженцям, завантажували буси їжею, одягом, і всіма речами, які потрібні були для військових. Церкви Америки передавали нам машини, які відправлялися на фронт, несучи з собою надію і підтримку з далекого світу, допомагаючи тим, хто стоїть на захисті наших земель. Мої старші брати фарбували ці автівки в кольори, що гармонійно зливалися з природним оточенням, створюючи ефект камуфляжу.

Наразі у наметі проводяться зустрічі для військових, які отримали поранення. Ми робимо все можливе, аби вони бодай трохи відпочили душею, відчули турботу, знайшли віру в себе та знали: вони для нас важливі, вони — не одні.

Молодь з теплом у серці відвідує поранених захисників у лікарнях. Ми приносимо їм домашню випічку, маленькі подарунки, даруємо пісню й щирі слова підтримки. І хоч би що було — ми продовжимо служити їм добром, турботою і вдячністю.

Війна залишила глибокий слід у наших серцях. Ми навчились цінувати прості речі, берегти одне одного, помічати тих, кому справді важко. Все, що ми робимо — з любов’ю і щирістю. І найважливіше — люди це відчувають. Як добре, коли розумієш, що ти не залишився наодинці з бідою, що поруч є ті, хто завжди буде поряд, підтримає, допоможе, просто не залишить.

Ми повинні триматися. Не втрачати віри, бо Перемога вже народжується в наших діях, у нашій єдності, у нашій любові до рідної землі. Недарма сказано: «Віра без діл — мертва». Тож хай кожен день буде нашим внеском у світле й мирне майбутнє. Ми — один народ, з'єднаний болем і надією. І тільки разом ми здатні вистояти, допомогти тим, кому найважче, і разом зустріти світанок миру. Віримо: прийде час — і наша Україна засяє вільним розквітом.