Олена Мостова, вчителька Руденківського ліцею Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я — лиш маленька частинка безмежного Всесвіту, народжена у великому красивому світі, який для мене створили найрідніші люди. Тепер моя черга будувати свій затишний і красивий світ.

І я його малюю: упевнено, крок за кроком прямую до своєї мети. Я будую свій світ. Перша цеглинка здається надзвичайно важкою, а мій проєкт — нездійсненним. Проте я не маю зупинятись. Друга, третя, п’ята…

Мої дні тепер минають серед краси, розмаїття природи, мене оточують мої маленькі вихованці, приємні дрібнички і велика любов близьких і рідних людей.

23 лютого. Мій День народження. Увечері в моїй невеличкій квартирі весело й шумно: зібралася вся велика родина, ми з донькою та племінником

задуваємо свічки на святковому торті, переглядаємо сімейні фото, згадуємо дитинство, мама розповідає про наші шкільні витівки, ми сміємося. І ніхто й гадки не має, що всього через декілька годин…

…Ніч. Гул літаків. Відлуння вибухів. Крик… Сон? Чи страшна, незрозуміла реальність? У телефоні, який спросоння намацую під подушкою, розпачливий голос мами: — Доню, прокидайся, війна!

Не наснилось…

В одну мить я втратила свій світ!!! Він зник? Не можу в це повірити! Я ж так довго його будувала, ростила й розвивала. Я любила його тією самовідданою любов’ю, на яку здатне тільки велике щире серце.

Серце, віддане дітям. Адже все моє життя пов’язане з ними, маленькими й не дуже, метушливими і спокійними, з допитливими очима і щирими усмішками, які здатні зігріти душу, з безмежною вірою в добро, яку прагну не зрадити.

Зранку уроки в моїй школі скасували. Ми кілька днів (чи, може, й тижнів — час зупинився) із донькою не виходимо з квартири. Над головою раз-по-раз гуркочуть літаки: свої чи чужі? Телевізійні новини повідомляють про бомбардування Харкова, Києва (там же мої родичі!). Розпач. Істерика. Метушня. Єдина думка — тікати.

Серед згустків паніки, що, мов стерв’ятник, упали на моє колись спокійне життя, знаходжу, здавалось тоді, єдине правильне рішення й ключі від старенького авто, хапаю за руку перелякану доньку, кидаю на заднє сидіння жалюгідні залишки свого великого й щасливого світу — паспорт, гаманець, речі першої необхідності — і, не озираючись, вискакую на дорогу.

Дорога. Тепер вона моя єдина супутниця й рятівниця. Та зараз вона схожа на довгу кольорову гадюку, що проковтнула тисячі таких, як моє, авто.

Дорога повільно сунеться в невідомому напрямку, а я усвідомлюю, що змушена рухатись із нею, бо зараз вона — мій світ, розірваний на до і після, обпалений вибухами бомб, закурений димом спалених мостів. Не таким я його будувала! Але мене не спитали…

Знову ніч, але вже без сну. Ранок. Сирена. Дорога. Знову сирена. Страх.

Кордон.

— Пані, куди прямуєте?

Ступор. Мовчанка. Прозріння! А й справді, куди? Не встигаю проронити й слова, як у кишені починає настирливо дзвонити телефон. На екрані, мов привид із попереднього життя, висвічується: «Директор».

— Олено Вікторівно, ми прийняли рішення відновити навчання у безпечному форматі. Ваші учні чекають Вас завтра на уроці української мови. У Вашому класі двоє новеньких, вони ледве виїхали з прифронтових районів, допоможіть їм адаптуватися: підтримайте добрим словом, познайомте з однокласниками, залучайте до спільних ігор та завдань, вони мають відчути себе в безпеці.

У цей момент я ніби прокинулась. Гостро відчула біль дітей, які пережили багато страху й тривоги, залишили рідний дім і звичне життя, а зараз опинилися серед незнайомих людей.

Я зрозуміла: потрібна сила моєї доброти, розуміння й підтримки, щоб допомогти їм не лише звикнути до нової школи, а й повірити, що поруч є ті, кому не байдуже.

В одну мить сором і злість на саму себе огортають душу, а по щоці котиться скупа сльоза. Думки, мов нав’язливі джмелі, рояться в голові: «Як ти могла? Куди тікала?

Хіба тобі найважче? Чи ти її бачила, ту справжню війну, яку вже встигли відчути на собі ці діти?»

Стоп! Відставити сльози! Не сміти навіть думати про втечу. Ти потрібна саме тут і саме їм, твоїм маленьким вихованцям, які з надією заглядають тобі в очі. Ти потрібна власній доньці-випускниці, яка щиро вірить у твою підтримку і всю дорогу вперто повторює: я не хочу за кордон, я хочу навчатися в Україні! Урешті-решт, навколо тебе твої рідні й знайомі, односельці й земляки, а найголовніше — українці! Вони ж і є твоя підтримка й допомога! Твій світ!! Такий же, як учора, великий і красивий, тільки сьогодні він трішки прихворів. Кому ж, як не тобі, його лікувати!

Із цією думкою підіймаю мокрі очі на прикордонника й твердо промовляю:

— Додому!

Розвертаю свого залізного коня і впевнено тисну на газ.

Я збудую мій світ заново! Я знову створю його! Закладу кожну нову цеглинку, виплекаю кожну квіточку на підвіконні, змотивую кожну усмішку на обличчі дитини, зустріну кожну наступну весну! І він знову оживе! Так, він буде зовсім іншим: міцним у своєму захисті від ворога, сталевим у ненависті до зла, одностайним у своїй боротьбі за волю і надзвичайно щедрим на любов до кожного, хто не кинув його в біді, і до всіх, хто в ці хвилини допомагає мені створити його заново!

Я вірю: він буде… Вже не таким, як до… Але буде!!!