Страшні події пережила Лідія Микитівна в рідному селищі. Але навіть обстріли і неминущий жах не змусили її виїхати. Забути побачене вона не може, та ще сумує за дітьми, які залишилися в Луганську.

Не дай Бог цієї війни! Кому вона потрібна? Бомбили в 2015 році по будинку, дах весь рознесли.

Перший день війни я запам'ятала на все своє життя. Я їхала на ринок з другом, він свої помідори віз і мої. І як бомбанули! Ми тільки хотіли повернути... Я не знаю, як в нас не потрапили. Так ми в закуток – і додому. Ось це був страх, не дай Бог. Не передати, як це страшно.

Наші батьки війну захопили, і ми захопили. Скільки людей у нас загинуло за що про що? Були в будинку... і як бахнуло! Ми ні в чому не винні, ми мирні жителі, не воюємо, мирно живемо, нікого не чіпаємо.

Нас стріляли і бомбили: осколки летіли у дворі, осколки були по вулиці. Не можна забути, як стріляли в мирних людей і розстрілювали будинки. Прямо в селищі стрілянину влаштовували. Я бігала від страху до подруги в підвал, ховалася. Чоловік не хотів, казав: «Що буде, то буде» Я залишала його і бігала до підвалу. Ми постелили і ночували в підвалі.

Ми залишалися на місці, нікуди не їздили. Тут поїхали люди – і в їхніх будинках все розікрали, нічого не залишили.

Зараз мої діти живуть в Луганську, а я не можу навіть поїхати туди, не пропускають без луганської прописки. Ні онуків не бачиш, ні дітей. Що за життя таке стало на схилі років? Дідусеві 75, мені 70 вже. Війна підкосила здоров'я, з серцем погано, задихаюся...