До війни життя було мирним. Я народилась і жила у Маріуполі, у мене двоє діток. Наше місто було прекрасним, а тепер боляче дивитися на те, що з ним зробили російські окупанти.

У мене було передчуття, що почнеться повномасштабна війна. Я військова і ми до цього готувалися. Перший день війни я погано пам'ятаю. Можливо, це психологічна захисна реакція. Мій день почався з тривоги о третій ранку. Я чула вибухи і думала про те, як вивезти дітей. Мені було дуже за них страшно.

У мене дуже хороший командир, то він відпустив усіх жінок, щоб ми мали змогу бути поруч зі своїми дітьми і чекати подальших наказів. Але на п'ятий день зник зв'язок. Ми знаходились вдома, потім його не стало. Ми перейшли до квартири брата.

Двадцять днів я ховала дітей у підвалах. Чула вибухи, як падали бомби з літаків. Це було дуже страшно.

Щойно з'явилася можливість, я одразу вивезла дітей. Вцілів батьківський старенький Жигуль, тож ми на ньому і виїхали разом з батьками. Ми не знали жодних новин і для мене був великий шок, що з Маріуполя нас уже випускали росіяни. Я була впевнена, що там стоять наші захисники. Коли побачила окупантів, була паніка і страх.

Ми проїхали через 19 ворожих блокпостів, поки доїхали до Запоріжжя. У нас перевіряли паспорти. Було важко. Переночували у Токмаку, і зранку виїхали до Запоріжжя. Коли побачили наших військових, була така радість, що не передати словами.

Тепер я працюю і живу у Львові.

Мій брат пішов на війну у перші дні добровольцем. Він був прикордонником, перебував на комбінаті Ілліча. Ми виїхали без нього. Я не знала, живий він чи ні. Намагалася з'ясувати, в яких він списках. Казали, що він поранений.

Ми перебували у Львові вже три тижні, коли він мені зателефонував. Сказав, що вони вийшли з оточення з Маріуполя. Вирішили не здаватися у полон, дев'ять днів ішли пішки. Це найсвітліший момент у моєму житті за час війни.

Дуже болить серце за свій дім і за своє довоєнне життя.

Я думала, що війна закінчиться за кілька днів. Вважала, що росіяни зрозуміють, що вони зробили фатальну помилку. Потім кілька днів перейшли в місяць, далі – у півроку, рік... Я вірю у наших захисників і впевнена, що ми переможемо.

Після війни нам потрібно багато чого відновлювати. Для мого батька Маріуполь – це його дім. Він хоче туди повертатися і відбудовувати його. Я буду знаходитись там, де у мене буде служба.

Перші дні після перемоги ми будемо сильно радіти, а потім на нас чекає дуже багато роботи. Реабілітація після війни – це важко. Але ми доведемо всьому світу, що ми - сильна держава, яка змогла своїми руками, своєю кров'ю зупинити рашистську навалу, постояти за себе. У мене буде велика гордість за нашу Україну.