Карапка Катерина, 9 клас, Чорнівська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Товкач Сільва Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Що може бути страшнішого? В одну мить вона змінила життя і мрії кожного українця. Змінила все навкруги. Навіть тут, на заході моєї країни, де не чути градів, а тільки звуки тривоги. А повномаштабна війна триває вже близько 1000 днів.

Мій шлях за цей час є відображенням змін, які відбуваються як і в середині мене, так і навколо мене. Все стало сірим, буденним. Кожного дня я бачу жахливі картини із телевізора, телефона. Мені жаль понівечених міст і сіл.

Шкода тих людей, які залишилися без даху над головою, втратили рідних. Жаль тих, хто не повернеться вже з доріг війни до рідного дому. Їх шлях закінчився там, у страшному пеклі війни.

П’ятьох немає і моїх односельчан. Я часто бачу маму Анатолія Гринчука. Маленьку тендітну жінку, яка враз постаріла, змінилась, коли почула, що сина більше немає. У моїх очах вона не просто мати, а Мати. Зуміла виховати сина, який любив цей світ, свою родину, свою землю. І за неї загинув. Він - герой. І хто там, на передньому краї герой. Бо в крові кожного українця закладено бути захисником, опорою, добувачем.

Кожний новий день війни приносить свої виклики. Втрати, розрухи, нові удари ворогами по містах - це все навчило цінувати такі прості речі, на перший погляд, як: рідних, батьків, друзів.

Війна вчить цінувати життя, не відкладати на завтра важливі слова та дії.

Мене турбує одне питання: чи можна було уникнути всього того,що відбувається в моїй країні? Чому на світі народжуються люди,які не хочуть жити мирно? Чому через них гине цвіт української нації?

По телевізору ідуть “Новини”.У Курській області розстріляли наших воїнів. А я хочу кричати на весь світ:”Люди,схаменіться! Пожалійте матерів,подивіться скільки дітей-сиріт та вдів. Моя країна хоче миру”. Господи,я так не хочу цієї війни.

Не хочу чути звуки тривоги, не хочу бачити в своєму селі”Вантаж 200”.Хочу миру, хочу, щоб повернулись всі живими додому.

Вірю, що 8 мільйонів моїх українців, обов’язково повернуться. Відбудуємо міста і села. І буде мир. І сміятимуться діти. Але ми не пробачимо! Ніколи! І хай наш “сусід” зрозуміє, що не поставить мій народ на коліна. Він не зможе забрати у нього - життя.

Це війна, хоч і принесла багато болю, але навчила нас єднатися, пітримувати один одного. Бо шлях цей важкий для моєї країни, але його прославили сини і доньки, які вірою і правдою служать щоденно, віддаючи душу свою і серце.

Тисячу днів війни…

І щодня, щогодини, щохвилини лунають до Бога молитви українців про мир на нашій землі. Проте найзвучнішими, на мою думку, є благання матерів, чиї діти у цю хвилину, на передовій відстоюють право жити на своїй, Богом даній землі.