Капсамун Христина, 11-б клас, Біляївський ліцей №3 Біляївської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Долготьор Віра Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки в моїй душі панує холод, який розпочався 24 лютого 2022 року. Моя родина, прокинувшись від віддалених вибухів, не хотіла вірити в те, що розпочалася повномасштабна війна. Ми все одно почали збиратися до школи й на роботу, гадаючи, що нам здалося. Ми з сестрами вже приготувалися йти до школи, і ось пролунав дзвінок – це була мама. Вона сказала залишатися вдома тому, що насправді розпочалася війна. В цей момент нас охопив біль і страх та переживання за майбутні події. Невдовзі батьки повернулися додому, але спокою ми не відчували. Молодша сестричка ні на крок не відходила від мами. Під час тривоги ми сідали між стін кімнат.

Дуже було моторошно, коли масово летіли ракети. Все гучно гуділо, будинок трясло, вікна дрижали, а ми сиділи і молилися Богу, щоб все скоріше закінчилося.

Кожен ранок розпочинався з дзвінків до родичів з питаннями, як пройшла ніч, як хто себе почуває. Вечір закінчувався тими ж дзвінками. Одного разу батько сказав збирати речі та виїжджати за кордон, але без нього. Та ми поміркували всією родиною і вирішили залишатися разом. Ми пройшли різні перешкоди, нові тривоги, вибухи, котрі приносили багато страху.

Через деякий час ми дізналися, що двоюрідний брат пішов воювати. Ми вірили, що з ним буде все гаразд і скоро весь страх мине. В один день в мені дещо змінилося, коли ми сиділи між стін і слухали, як гудить сирена, мій біль невимовно зростав.

Взявши аркуш і ручку, я написала свої думки. Було таке відчуття, ніби залишала на цьому папірці свої емоції. Тоді я відкрила в собі талант писати вірші. 

Вони допомагали мені заспокоюватися та виражати клубок почуттів. Наприклад, цей:

«Мир»

Живу я з вірою у серці,

Що закінчиться кривавий бій

І не треба буде хвилюватись неньці

За те, що її син у зоні дій
 

Я хочу миру в своїй країні,

Де не літають ракети і кулі,

І не страх відчувати, як нині,

А щастя і спів зозулі…

Мої вірші стали частинкою моєї душі. У них я викладаю свої розуміння і переживання, які турбують. Але не все так добре, як здається. Коли я збиралася до магазину, почула дзвінок, з якого все почалося. Піднявши слухавку, я почула, як мама плаче, тому запитала, що сталося.

Крізь сльози мама промовила: «Вашого брата більше немає». Мою душу розірвало на шмаття.

До останнього я не вірила, що це насправді. Нашому братику, який захищав рідну країну тепер назавжди залишиться 22 роки. Я ще дужче зненавиділа ворога, котрий забирає життя українців. Від великого стресу до лікарні потрапляє бабуся, почалися нові випробування в родині. Бабусю виписали, але навіть вдома їй ставало дедалі гірше. Увечері, коли ми всі разом сиділи в одній кімнаті, сталося лихо. Тиша лунала в тих стінах, аж раптом почувся останній подих…

На наших очах пішла з життя бабуся. Це було тяжке літо, яке залишиться в пам’яті, як щось дуже болюче. 

Дідусь, який завжди був веселий, забув свою посмішку. Він сумував за своєю коханою дружиною. Тому не витримав, і його серце перестало битися через сім місяців розлуки. Хотілося кричати всьому світу, але я розуміла, що це не поверне рідних. Це була втрата не просто людей, а втрата частини нашої родини. Війна забрала не тільки спокій, але і близьких нам людей. Здавалось би, що це обставини життя, але вони настали дуже різко і принесли, прокарбували глибокі рани, які до сьогодні ще не загоїлися.

Час минає швидко, ми продовжуємо жити, знаючи, що ті страждання залишаються далеко-далеко в душі. В ці моменти починаєш усвідомлювати, що все є цінним. Після тяжких випробувань я продовжую писати вірші далі. І знову вони стали для мене ліками, які зцілюють душу. За ці два роки моє життя перевернулося догори дригом, сповнюючи його стражданнями, випробуваннями, болем, сумом та страхом. Весь цей час в моєму серці лишається одна надія, що закінчиться кривава ворожнеча, що з кожного полону повернуться наші люди, і що наша Україна почне розквітати.

Багато чого сталося та змінилося, і хоч як гірко не було, біля мене є люди, котрі завжди поряд, підтримують і розуміють. Мій шлях продовжується, і я сподіваюся, що тепер все налагодиться.