Якимчук Тетяна
10 клас, Шепетівський навчально-виховний комплекс №1 у складі: "Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів та ліцей імені Героя України М.Дзявульського"
Вчителька, яка надихнула на написання – Дацко Людмила Яківна
Війна. Моя історія
Ранок розпочався, як завжди , але в школу ніхто не пішов…
Прокинулась, але в своїй кімнаті відчула якусь сіру атмосферу. Щось сталося? Хтось помер? Не знаю чому, але подібні ранки бувають лише, коли батьки готуються сказати щось дуже серйозне, або?...
До кімнати зайшла хрещена, і все наповнилось дивним, геть незвичним запахом валер’янки…
О сьомій ранку я дізналась: розпочалась війна...
Може це страшний сон? Та ні, звуки сирени перенесли одразу в реальність...
В той момент, здається, згасла надія на спокій, ритм життя набув інших сенсів. Одразу подорослішали ми всі.
Ніч. Темно. На вулиці всі ліхтарі вимкнені, від чого дуже моторошно на душі. Встановлено додаток на смартфоні “Тривога”, звуки якого сповіщають, що якнайшвидше маємо зібратися та рухатися до підвального приміщення нашого багатоповерхового будинку.
Людей збирається багато. Всі в телефонах, дехто пошепки коментує.
Важко було бачити погляди менших за себе, які не розуміють, що відбувається, деякі капризують, після чого шукають спокою. В руках у всіх “тривожні валізки”...
Такі зустрічі повторюються по декілька разів щоночі, вже всі впізнають один одного...
Через два дні від початку повномасштабного вторгнення нас (сестру, братика і мене), як самих молодших в сім’ї, було вирішено завести до бабусі, де не чутно тривог, де не лунають сирени. Ще з самого дитинства розуміла, що в обіймах бабусі ти почуваєшся в безпеці.
Ми на місці. Мама з моєю хрещеною та хрещеним повертаються до міста волонтерити, працювати в їдальні, підтримувати наших захисників.
А село на наступний день після нашого прибуття стало багатолюдним.
Періодично відвідували знайомих, двері відкривали вже з традиційними словами: “Доброго вечора, ми з України!”. В домівках проживали родичі, знайомі, які потребували тимчасового захисту та підтримки. Збирали донати, писали листи підтримки нашим захисникам. Контраст емоцій інколи зашкалював: теплі спогади, але жахливі новини про втрати, катування..., Ірпінь, Буча - у всіх на вустах...
На кілька днів повертаюсь до міста. Вибухи…, руйнування…, сльози втрат…, вшанування загиблих Героїв на площах міст… .
Потім знову в село. Такий маршрут «місто-село-місто» був до вересня 2022 року.
Дозую перегляд інформаційних новин, прагну щодня позитивно налаштовувати себе і близьких, тому що віра в ЗСУ непохитна.
Потрібно боротися з “тінями” наших думок, проганяючи їх геть, чи трансформуючи в щось інше. Це робити допомагає мені мистецтво: музика та малювання.
Ми втрачаємо та віднаходимо, стаємо іншими, але завжди повертаємося до місця, де черпаємо сили та натхнення.
Життя - це твоє бачення світу, написане на полотні.
Які фарби обираю сьогодні я? Мої картини - це майже чорно-біла гама.
Але ніч буде проходити, і знову на горизонті усміхнеться теплий світанок. Він завжди буде інакший.
Вже з’являються яскраві фарби. Фарби віри, надії, любові.
Важко уявити сьогодні життя без випробувань, але разом з цим розумієш всю складність та сенс жити по-новому. Ми не повинні мовчати про власні проблеми, накопичуючи їх, бо з часом вони можуть зруйнувати тебе.
Тримаймося за життя, рухаймося вперед, наближаймо вчинками нашу Перемогу з вірою в ЗСУ!
Слава Україні!
Героям слава!
