Бутко Олена, вчитель, Андріївський ліцей №1 Донецької селищної ради Ізюмського р-ну, Харківська обл.

"1000 днів війни. Мій шлях"

Вже тисяча днів війни. Тисяча днів болю, страху та втрат. Але разом із цим — тисяча днів боротьби та незламної віри в перемогу.

Андріївка, моє рідне селище, стало частиною великої битви за нашу свободу, за наше майбутнє. Кожен із нас тут розуміє, що перемога — це не просто слово. Це наше життя, наша мрія, наша мета, до якої ми рухаємося щодня, попри всі труднощі.

Я пам'ятаю той день, коли вперше побачила страх в очах рідних. Це був ранок 24 лютого 2022 року. Мене розбудив телефонний дзвінок з ліцею: ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА. ОБДЗВОНІТЬ ТА ЗАСПОКОЙТЕ ДІТЕЙ, ХАЙ БАТЬКИ ПРИГОТУЮТЬ ТРИВОЖНУ ВАЛІЗУ…

Спочатку була паніка, нерозуміння, що робити далі. Але згодом на зміну цим емоціям прийшла тверда впевненість: ми повинні зібратися та вистояти. Ми не маємо права здатися, бо це означало б втратити не лише будинки чи вулиці, а й саме наше право на життя та свободу. Перемога стала нашим єдиним прагненням з першої секунди, щодня є тим, що дає сили прокидатися кожному.

Згодом почався жах. Балаклія, військова база. Ракети з усіх боків та червоне небо від спалахів. Все це зовсім поруч…

З кожним вибухом, гучною сиреною моя рішучість кудись зникала. Ми ховалися у погребі з родиною та маленькою дитиною, що напередодні захворіла вітрянкою. У холоді та страху, але при цьому мріяли не просто про закінчення війни, а про справедливу перемогу.

З кожним днем страх захоплював наші душі все більше. Балаклія була окупована, а ворог безжально обстрілював сусідні селища та намагався пройти далі. Часу, коли спокійно можна було б приготувати їжу, помитися або просто відпочити на ліжку в будинку, ставало все менше.

Обстріли не припинялися. Газове підприємство на території нашого селища щодня закидали ракетами. Від тремтіння землі та страху за життя не було бажання навіть їсти. Декілька днів у холодному та вогкому погребі через безперервні та жорстокі обстріли стали початком роздумів про тимчасовий переїзд задля безпеки дитини.

Після декількох місяців перебування у Змієві з’явилася надія на повернення додому. Мужні воїни деокупували частину Харківщини. Стало значно тихіше. Без жодних сумнівів ми повернулися додому, щоб допомагати захисникам всіма можливими для нас методами.

Коли навколо в містах та селищах руїни, ми всі розуміли, що треба згуртуватися, щоб відбудувати зруйноване та створити щось нове. Кожен наш крок — це крок до перемоги.

Місцеві мешканці допомагають одне одному, незважаючи на втрати і біль. Люди, які втратили свої домівки, все одно знаходять сили посміхатися та підтримувати інших. Ми разом об'єднані єдиною метою — перемога над ворогом.

Війна докорінно змінила мене, але зробила сильною.

Кожного разу, коли чую новини про успіхи наших воїнів, відчуваю прилив сили і надії. Я знаю, що ми переможемо, бо інакше просто не може бути. Ми надто багато віддали заради цього — життя ні в чому невинних людей, наших мрій, наших планів на майбутнє.

Перемога — це не тільки кінець війни. Це повернення до мирного життя, коли більше не потрібно ховатися від вибухів, коли наші діти спокійно граються на вулицях, відвідують школи, а не сидять в укриттях.

Перемога для мене — це можливість знову будувати плани на майбутнє, не боятися завтрашнього дня, а зустріти його з відкритим серцем і спокійною душею.

Ці тисяча днів показали мені, що ми сильніші, ніж думають інші. Наше прагнення до перемоги непохитне, і я знаю, що воно приведе нас до мети. Ми вистоїмо, ми виживемо, і ми неодмінно переможемо. І цей день буде найщасливішим у житті кожного українця.