Щеснюк Віта Мирославівна, вчителька англійської мови в Городенківському ліцеї №1 ім. І.Данилюка і Стрільченській гімназії

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Яка ж вона страшна і підступна. Війна — це не лише відсутність миру, а й невимовний біль, гіркі сльози, понівечені серця людей. Одного лютневого ранку вона цинічно і жорстоко увірвалася в наше життя, змінивши його назавжди. Трапилося те, про що ми чули, читали, але аж ніяк не хотіли вірити. Як? Чому?

Невже в сучасному світі таке можливо? Хіба цивільні люди можуть бути стратегічним об'єктом? У чому вина немовлят, які щойно народилися? Невже небезпечною для країни-агресора є вагітна жінка?

Чи, можливо, вони страждають тільки тому, що з України?

1000 днів війни. Яким є мій шлях?

По-перше, я — мама. Тому несу відповідальність не лише за себе, а й за життя дитини.

Боляче, що моя донечка ще така маленька, а вже впізнає звук сирени, хвилюється під час повітряної тривоги, закриває вікна шторами, бо так їй безпечніше.

Однак у чотирирічному віці вона дуже любить наших воїнів, щиро молиться за них і передає кошти для ЗСУ в скриньку Псу Патрону.

По-друге, я — вчителька. Отже, проходжу шлях війни і зі своїми учнями Так важко спускатися з ними в укриття і при цьому намагатися зберігати спокій. Проте мушу бути сильною, впевненою, адже переді мною десятки переляканих очей школярів.

Я ніколи не могла подумати, що про війну будемо не лише читати в підручниках з історії, а й відчуватимемо її в реальності. Вороги жалюгідно ввійшли на нашу територію;

росія зробила сиротами дітей, вбила найкращих синів і дочок України, навіки розлучила закоханих, забрала в полон цвіт української нації.

Серце розривається від болю, коли батьки зустрічають сина, діти — тата, дружина — чоловіка, який назавжди став Героєм.

Я проходжу цю тернисту дорогу війни разом із своїми рідними, друзями, колегами, учнями, всіма українцями. Наша Батьківщина несе зараз важкий хрест. Єдина, але така потужна зброя, яку можу взяти в руки — вервиця, а справжній духовний меч — молитва. Тільки Господь — моя Віра, Надія, Любов. У Ньому знаходжу спасіння і сили йти вперед, не зупинятися, не здаватися. Розумію, якою важливою і життєво необхідною для наших воїнів є молитва. Тож продовжую просити у Господа для них захисту і благословення, здоров'я і витривалості.

Як педагог, разом із колегами тримаю освітянський фронт. Продовжую навчати дітей в умовах війни, брати участь у шкільних благодійних ярмарках на підтримку ЗСУ.

Іноді доводиться посміхатися крізь сльози, щоб заспокоїти маленькі дитячі серця

і запевнити, що мужні та відважні воїни зроблять все, щоб ми якнайшвидше почули омріяне слово "Перемога!" Пригадую, як під час повітряної тривоги моя учениця тремтячими руками писала повідомлення до тата, який на фронті. Найбільше в той момент їй хотілося отримати відповідь, що все гаразд. Не таким хвилюючим має бути дитинство, не звуки ракет і шахедів повинні чути українці, не про війну читати вірші і співати пісні.

1000 днів боротьби за незалежність, цілісність і єдність змінили людей, їх думки, погляди, пріоритети. У кожного особистий шлях, своя місія, в тилу чи на фронті, але нас об'єднує одне бажання — перемогти ворога, відновити втрачені території, повернути усіх полонених, зустріти захисників і захисниць України живими та здоровими. А ще

сподіваємось, що ті, хто вважаються безвісти зниклими, одного дня зможуть обійняти своїх рідних і це буде найкращий момент у їхньому житті.

Так хочеться знову зустрічати мирні світанки, насолоджуватися тихими вечорами і спокійними ночами з найближчими. Кожен з нас не прагне чогось незвичайного, особливого, а просто мріє бути щасливим вдома, на рідній, Богом даній, землі.

Ми довели усьому світу, що Україна — нація сильних, незламних, нескорених. З Божою допомогою пройдемо цей складний шлях, вистоїмо, переможемо. Переконана, що навіть після великої грози на небі з'являється різнобарвна веселка, після найтемнішої ночі знову настає яскравий день, а кожна темрява закінчується світлом. Віримо: з нами Бог, за нами — Перемога.