Колікова Вікторія, 11 клас, Лисичанський ліцей №28 «Гарант» Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ляховець Наталія Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Вікторія, я учениця 11 класу. Раніше жила у Лисичанську - маленькому, але неймовірно чудовому містечку на сході України. Якби ви тільки бачили ці краєвиди: величні терикони, степи, ліси! Усе, що було рідним і близьким, тепер здається таким далеким і невловимим. Мій дім, школа, друзі - усе, що було частинкою мене, залишилося в минулому.

24 лютого 2022 року - день, коли все змінилося назавжди. Ця дата, на жаль, ударила в саме серце кожного українця.

На початку війни ми з родиною вирішили залишитися в Лисичанську. Вірили, що все швидко закінчиться, що це не може тривати довго. Знаєте, як у сні: прокидаєшся - і все минуло. Але обстріли ставали дедалі частішими, і кожен день приносив нові втрати. Я бачила, як моє найкраще місто руйнується, як мої однокласники та сусіди змушені залишити все, незважаючи ні на що. 

Саме тоді я усвідомила, що життя може змінитися в один момент, і звичний світ вже більше не буде таким, як раніше. Це лиш мить.

Трохи згодом ми все ж таки переїхали до Кривого Рогу. Це місто вразило нас зовсім іншим ритмом життя. Так, спочатку було важко адаптуватися, знайти нових друзів, звикнути до всього нового. Але ми - українці, і саме це нас об'єднує! Ми всі переживаємо цю війну по-різному, але з однією спільною метою - жити в мирній, незалежній Україні. Тут, у Кривому Розі, я зустріла багато людей, які підтримували мене у найважчі моменти. Усі намагаються допомогти, хто чим може: хтось плете маскувальні сітки, хтось збирає гуманітарну допомогу, а хтось просто підбадьорює добрим словом. 

Ця взаємна підтримка надала мені силу й впевненість рухатися вперед. Не бійтеся творити добро, воно завжди повертається!

Мій шлях через ці тисячу днів - це шлях дорослішання. Я змінилася, як і всі, хто опинився у вирі війни. Стала цінувати прості речі: мирне небо, сміх друзів, родинні свята. Кожен новий день - це виклик, але і кожен новий день - це надія. Сьогодні я більше розумію, що означає бути сильною, не тільки фізично, але й морально. Ми не можемо дозволити собі зламатися. Ми - це ті, хто продовжує жити, навчатися, мріяти, незважаючи на біль. Кожен із нас пише свою історію, але всі ці історії об'єднуються у великий розділ про мужність, стійкість і незламну волю українського народу.

Також я багато думала про ціну свободи. Ще до війни ці слова сприймалися мені просто абстрактним поняттям з підручників історії.

Мені здається, так думали всі, поки це не стало нашою реальністю. Зараз можу з впевненістю сказати, що свобода - це не лише право вибору. Це право на мирне життя, на те, щоб бути собою, жити у своїй країні без страху за своє майбутнє. Я всім серцем вірю в перемогу України. І якщо для досягнення цієї мети нам доведеться пройти ще більше випробувань, ми впораємось. Адже свобода варта будь-якої ціни. Ми, українці, незламні! А єдність і сила духу - запорука нашої Перемоги!