Олена Дмитрівна з рідними й колегами жила в підвалі ресторану, в якому працювала до війни. Доводилося економити продукти, бо дістати їх було важко.
Я жила в Маріуполі з чоловіком, донькою, батьками й бабусею.
Ми були в місті до 15 березня. Увесь цей час російська армія обстрілювала місто. Ми не могли вийти з підвалу навіть на пошуки води та їжі. Інколи чоловіки виходили, ризикуючи життям. Ми спали з дванадцятої ночі до четвертої ранку, поки було більш-менш тихо, а потім знову починалися обстріли.
Ми жили в підвалі ресторану, в якому я і мій чоловік працювали. Там було багато людей, в тому числі діти. Дітям було холодно й страшно. У ресторані залишалися деякі продукти. Ми економили їх, як могли.
З кожним днем бойові дії наближалися все ближче до нашого кварталу. Сусідні були в пилу й диму. Тому ми зібрали речі й ризикнули виїхати. Потім дізналися, що наступного дня такої можливості у нас уже б не було.
Виїжджали разом з директором ресторану й колегами. Кілька днів побули в Бердянську, а потім поїхали в Запоріжжя. Проїхали вісімнадцять блокпостів. Добиралися майже добу. У Запоріжжі роз’їхалися хто куди. Ми з рідними виїхали в Дніпро. Пожили там два тижні й переїхали в Київ.
Важко змиритися з тим, що ми все втратили і можемо більше не повернутися в Маріуполь. Дуже страшно дивитися в майбутнє, бо не розуміємо, чого очікувати. Я не звикла жити у чужих квартирах – у мене завжди була своя. Сподіваюсь, що після війни держава виділить житло тим, хто його втратив. Дуже важливо мати свій куточок. І хочеться назад, в рідне місто. У Києві добре, але тут я не відчуваю себе як вдома. У Маріуполі я прожила все своє життя. Там поховані мама і дідусь.
