Ми з міста Снігурівка, раніше працювали на заводі. Зараз проживаємо в розбитій хаті. Були в окупації. І зараз тут - ніде не виїжджали. Мама була хвора, але на жаль, десять днів як померла.

Нас спочатку обстріляли з літаків - ми це все бачили. Потім, як окупанти заходили, ми з підвалів практично не вилазили. 

І зараз ми - в підвалі. Дім побитий. Вікон немає. Дім тече, а грошей на ремонт немає, немає за що поставити вікна, бо немає роботи.

З нами дідусь 73 роки, дитині 17 років. Так і живемо.

В окупації у нас тут нічого не було. По питну воду ми ходили на джерело. А з харчуванням в мене так вийшло, що я завжди купляла з запасом крупи, цукор – тому і їли, що було. Хліб дорого було придбати, то ми коржі пекли. Ліків не було, нам нічого і доставити не могли, а потім возили з Херсону, але все було дуже дорого. Ми не могли дістати медикаментів, тому маму і втратили. 

Шокує все. Майбутнє пропало, дитина рік втратила - нікуди не поступила. Ну і звісно, те, що ми і до цих пір в підвалі сидимо.

Найприємніше - звільнення Снігурівки. Спочатку все гуділо, а зранку встали – окупантів ніде немає, і люди кажуть, що вони пішли. А потім наші проїхали по Снігурівці з гімном, прапором. До нас не заїхали на окраїну.

Роботи немає. Дають нам гуманітарну допомогу - і то дякуємо, бо немає де і заробити. Не знаємо, що далі буде, а зараз - дуже важко. У мене в голові все перекрутилося, перемішалося. Ми думали, що як наші нас звільнили, то скоро все закінчиться. Але як буде - ніхто не знає.