Джупанов Олександр, вчитель, загальний заклад освіти №20 м.Бердянськ 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Кожен із цих 1000 днів війни відчувається як вічність. Дні, коли небо стає сірим, і, здається, що навіть сонце втратило своє тепло. Це наш шлях, шлях болю і втрат, які глибоко врізалися в серце нашої школи, нашої родини — ЗЗСО №20 м. Бердянськ.

Усе, що здавалося таким звичним і рідним, стало крихким і небезпечним. Наші учні втратили не лише свої шкільні будні, вони втратили шматок свого дитинства, а з ним — віру в безтурботне майбутнє.

Окупація. Це слово, яке стискає серце і лягає тягарем на душу. Наші діти залишилися по інший бік барикад, у темряві, яка поглинає все навколо. Ми, вчителі, залишилися тут, зі свого боку, безпорадні, але повні рішучості не віддати їх цій темряві.

Ми бачили їхні обличчя, що поступово згасають, коли обстріли ставали нормою, коли світло вимикалося, а вікна наших класів залишалися порожніми.

На третій рік цієї безжальної війни, коли здавалося, що сил вже немає, ми продовжуємо триматися. Ми не можемо дозволити собі зупинитися чи здатися, бо розуміємо, що від нас залежить майбутнє наших дітей. Незважаючи на всі втрати, страх і біль, ми боремося. Боремося за кожен урок, за кожну дитину, за кожну усмішку, що ще залишилася.

Ми не маємо права опустити руки, адже кожен наш день — це ще одна перемога над темрявою, ще один крок до того, щоб наші діти бачили світло і вірили в краще завтра, попри все, що відбувається навколо.

Ми не зламалися. Ми проводимо уроки, ховаючись від вибухів, стоячи у чергах на заправках, тримаючи телефони на межі розрядження. Ми проводимо уроки з підвалів, сховищ, навіть зі стоянок. Бо кожен урок є для нас боротьбою за майбутнє наших дітей.

Ми не могли їх залишити. Не могли просто здатися.

З кожним днем стає важче. Ми підтримуємо зв’язок із нашими дітьми в окупації, і кожен їхній голос, кожен дзвінок нагадує нам, як важливо продовжувати. Їм  страшно, самотньо, але вони тримаються.

Як боляче  чути їхні запитання: "Коли це все скінчиться?" І як важко  не мати відповіді. Ми можемо тільки обіцяти: ми поруч, і ми боремося за них.

Ці 1000 днів війни — це нескінченний біль. Це втрати, страх і безнадія. Але навіть у цій темряві ми бачимо світло — в очах наших учнів, які, попри все, продовжують мріяти, вірити, жити. Їхні мрії — це наша надія на мир.

Міжнародний день миру для нас сьогодні — це день, коли сльози наповнюють очі. Бо мир для нас тепер не просто слово.

Це те, за що ми боремося щодня. 1000 днів війни навчили нас цінувати кожен спокійний момент, кожен усміхнений погляд нашої молоді. Але цей мир досі здається таким далеким.

Мій шлях до миру — це шлях боротьби за тих, хто вже не може боротися сам. Це шлях сліз, болю і віри в те, що наші діти заслуговують на життя без страху, без війни. 1000 днів — це занадто довго.

Але ми не здамося, доки кожен з них не зможе знову жити під мирним небом, не боячись наступного дня.