Ми з Маріуполя. Жили, як усі: родина, робота, діти. Зранку 24 лютого прокинулися, щоб погуляти з собакою, почули вибухи. 

Я поїхала з Маріуполя першого ж дня. Мій син дуже лякався, він нервував, для нього це був сильний стрес. Він змушував нервувати маленьку сестричку, їй тоді ще й року не було. Тому ми вирішили поїхати хоча б до родичів, пересидіти якийсь час, щоб не травмувати дітей. 

24 лютого пройшла чутка, що з міста нікого не випускають, і нікому не дозволяють проїхати. Десь по обіді нам зателефонували знайомі і сказали, що виїхати можливо. І тоді ми зібралися й поїхали власним автомобілем. Коли виїжджали, там зазвичай стояли наші блокпости, перевіряли, хто виїздить і приїздить у місто, але на той момент було влучання в якусь вишку, і військовим уже було не до нас. У Мангуші завжди на блокпості всіх перевіряли, а нас навіть ніхто не зупиняв, бо вони вже готувалися оборонятися. 

Ми зараз перебуваємо неподалік Ужгорода. Дякую тим людям, які нам допомогли влаштуватися в соціальному гуртожитку. Нам виділили окрему кімнату. Син ходить до школи, спілкується з дітьми. Він розмовляв із психологом, але все гаразд. Я в декретній відпустці з донечкою. 

Наш будинок у Маріуполі збиралися знести. Наразі його відстояли. Він стоїть у середмісті - там, де пам’ятник Чорнобилю. Я знаю, що саме під нашою квартирою впритул стріляв танк. Там пошкоджене вікно і стіни, але якось намагаються його відбудувати. 

В сім'ї ми стали більше цінувати одне одного.

Хочу, щоб війна закінчилася чимшвидше. Я намагаюся не дивитися новини, бо коли їх дивишся, здається, що все дуже погано. У будь-якому разі я знаю, що війна рано чи пізно закінчиться.