Я маріуполець, все життя там прожив. Виїхали в кінці березня. Нам пощастило: не було транспорту, в останній момент ми знайшли машину. Інакше довелося б виходити пішки. 

16 березня сталося бомбардування драмтеатру, після цього ми вирішили, що потрібно виходити хоч пішки, хоч як. Літаки літали над будинком кожні 15 хвилин. 

2014 року в Маріуполі теж було несолодко, але не до такої міри. Ми думали, що буде така ситуація, як у Слов’янську, але, на жаль, усе виявилось набагато гіршим. 

Як і більшість людей, зранку прокинулись, почули перші вибухи, почали моніторити ситуацію в інтернеті і прочитали, що в Україні розпочалася війна. Стандартно. 

Не було зв’язку, не було їжі. Коли магазини були без світла, домовились із поліцією і власниками магазинів, щоб якусь їжу роздали. Доводилося, звичайно, стояти у великих чергах, щоб отримати хоч якийсь пайок. Готували на вулицях, на вогнищі, було страшно, бо не знали, у твій будинок влучить чи в інший. Ходили по воду до джерела біля мосту неподалік від Азовсталі. Їх обстрілювали жахливо, бомбили з літаків, «Градами», але й без води теж було дуже важко. Доводилося ризикувати. 

Шокували трупи людей на вулицях, розповіді очевидців. Багато чого було. Сама ситуація, блокада міста, коли нас просто знищувала російська армія. 

Було приємно, коли навіть незнайомі люди намагалися допомогти. Одного разу в мене розбився бутель з водою, мені дали порожній, хоча, може, в цих людей у самих не було. Те, що на машині нас підвіз незнайомий чоловік. Були моменти, коли люди, попри всі труднощі, залишалися людьми. 

Війна вплинула на мою родину негативно. Депресія не відчувається, але морально важко. В окупованому Маріуполі залишилися друзі, частина родичів. 

Мій тато – пенсіонер, він не міг виїхати. У нього проблеми з тиском, він залишився вдома. Мама теж не хотіла виїжджати, шкода було залишати квартиру. Але коли побачили, що обстрілами зносили все місто, зрозуміли, що вже немає що берегти - треба виїжджати, життя дорожче. Коли їдеш у невідомість, це дуже складно.

Евакуація відбувалася дуже важко, з пересадками. Кругом стояли блокпости з російськими бандитами і військовими. Ставили різні провокаційні запитання. Ми виїжджали 18 березня, вони ще не проводили своєї фільтрації, як це було в людей, які виїжджали з початку квітня. Окупанти не особливо дивилися речі, тільки паспорт перевірили. Можна сказати, нам пощастило. Але якби ми зволікали ще днів 5–6, то, може, я б з вами зараз і не розмовляв. Ми вивезли з Маріуполя свою кішку.

Ми спочатку хотіли виїхати з нашою сусідкою-пенсіонеркою, але вона в останній момент відмовилась і вирішила залишитися в підвалі вдома. Я ще хотів забрати свою знайому, у якої дім зі справжнім бомбосховищем, де нам доводилося ховатися від обстрілів. Але вона художниця, у неї були в будинку картини, які вона писала, їй було шкода їх залишати. Вона залишилася. З нами вона ділилася останнім. 

Ми приїхали до Львов,а. Нас спочатку поселили в школі, але ми там надовго не залишилися. У волонтерському центрі нам для поселення обрали місто Золочів, але ми були з кішкою і нас не захотіли забирати. Потім один журналіст, який брав у нас інтерв’ю, поселив нас у себе вдома у селі в Івано-Франківській області. Зараз ми у Коломиї. 

Я не будую далеких планів, не уявляю, яким буде далі моє життя. З роботою тут складно, тому що ми живемо в курортному місті: тут люди займаються туристичною сферою, а я останні роки працював у будівельному бізнесі. Поки живу на свої заощадження. 

У мене буває ностальгія за довоєнним часом. Підтримую контакти з батьком, який залишився в окупації. Не хочу згадувати те, що ми пережили, хочеться все це швидше забути. 

Хочеться, щоб війна швидше закінчилася і більше ніколи не повторилась. Я сподіваюсь, що моє подальше життя буде спокійнішим. Мрію повернутися додому, навіть якщо доведеться певний час переживати труднощі.