Наше селище Ялта тепер в окупації. Ми звідти виїхали з донькою. У перший день війни ми були вдома, в Ялті. А мій колишній чоловік, військовий, служив у батальйоні «Азов» і перебував на Азовсталі. 

Через те, що я з родини азовця, мене забирали на допити, возили в Докучаєвськ. Ось це було складно. Мене вразило повідомлення, що мій колишній чоловік загинув. 

У нас від початку війни не було ні світла, ні газу. Ми топили піч, виживали. У зв’язку з тим, що ми жили в селі, у нас були якісь запаси продовольства, ми не голодували. 

Нас евакуювали волонтери в кінці серпня. Ми виїхали через Василівку в Запорізьку область. Нам пощастило: ми виїхали швидко і легко. Собака і кіт залишилися в сестри. 

Куди йшов перший потяг – туди сіли й поїхали. Опинилися в Івано-Франківську. Уже пів року ми тут. 

До війни в мене була робота, зараз я не працюю. Мій другий чоловік перебуває в полоні, а я на нього чекаю. Я не знаю, чи залишуся тут, чи поїду куди-небудь іще. 

Я не зверталася до психолога, намагаюсь витягувати себе сама. Дуже хочеться додому, але не впевнена, що туди коли-небудь вдасться повернутися. Звісно, я налаштовую себе на краще, але час покаже.

Війна закінчиться не завтра, однозначно. Я налаштувала себе на те, що це буде тривати дуже довго. Своє майбутнє я не можу спрогнозувати, а фантазувати я не хочу.