Милокостова Аліна, 11-Б клас, Бахмутський навчально-виховний комплекс
«Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів №11 – багатопрофільний ліцей»
Бахмутської міської ради Донецької області

Викладач, що надихнув на написання есе – Жукова Галина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року розтрощило моє життя навпіл, на «до» та «після»… В України введено воєнний стан: обстріли столиці, знищені всі аеропорти країни, паніка на дорогах, черги на кордоні, блокпости на трасах, танки на вулицях міст. Для мене почалася війна: перелякані обличчя знайомих, розпач, втома від постійного перегляду марафону новин.

Ми й не здогадувалися, що скоро всі будуть знати правила маскування вікон під час комендантської години, що по звуку будемо відрізняти калібр обстрілів, що вивчимо досконало схему підвальних комунікацій, що фіналом для всіх свідомих мешканців міста стане незвідане та лякаюче – «евакуація»…

Я згадую перші «прильоти» з тремтінням у тілі, довго не могла оговтатися, бо ракети літали прямо над моїм будинком, їх було дуже багато, а найстрашнішим була думка про те, що тепер це надовго, що можна загинути у будь-яку хвилину, що стіни рідного дому більше не захищають, що тиша – це тепер розкіш, яка доступна не для всіх.

Пам’ятаю, як вперше з родиною бігли до підвалу будинку, де вже зібралися сусіди, як 11 днів спала в одязі, щоб швидше прокинутися, якщо буде обстріл, а потім хутко бігти до підвалу.

На вулицях майже зникли перехожі, більшість вікон почали забивати дошками, магазини зачинялися. Було лячно розмовляти, здавалося, що коли мовчиш, то ракета тебе омине, серце калаталося як шалене. Опалення вже не працювало, постійне відчуття холоду, що проймає до кісток. Вперше в житті я зрозуміла, що не радію весні, не чекаю канікул, не можу посміхнутися, а 4 квітня 2022 року ми назавжди полишили рідну квартиру та місто Бахмут, де мешкали все своє життя, почався новий шлях у житті – «шлях війни»…

Не встигла й помітити, як пролетіли мої два роки життя в Дніпрі. З одного боку – шалена вдячність місту за порятунок, а з іншого – періодичні тужливі спогади про мирне життя, яке вже ніколи не буде таким, як раніше: не буде прогулянок із друзями по набережній, посиденьок на Алеї троянд, випускного у рідній школі, – усе це розтрощено політичними амбіціями «бункерної істоти».

Щоранку я прокидаюся з надією побачити власну кімнату, а замість цього – лише чужі стіни орендованої квартири.

Кількість повітряних тривог у Дніпрі достатньо висока, обстріли певних районів є майже системними щотижня. Тут я відчула, що стала дорослою, бо все частіше відчувала необхідність думати не тільки про себе, а й про близьких, зрозуміла, як складно мотивувати себе щось робити. Саме в Дніпрі я вперше відчула значення фраз: «туга за рідним містом» та «ностальгія», коли навколо багато красивого та цікавого, а тягне до рідного Бахмута.

Третій рік війни в Україні змінив багатьох із нас: хтось – відвідує могили загиблих захисників, біля яких майорять прапори, інші – шукають «нове» життя за кордоном, долаючи страх і біль, а я на роздоріжжі, бо завершую 11 клас і не знаю, що робити далі.

За цей час воєнних дій я навчилася не звертати уваги на вибухи та заспокоювати себе, цінувати те, що є, не плакати за тим, чого вже немає, дякувати за кожний ранок, який проведений у ліжку, а не в підвалі. За майже 1000 днів війни починаєш усвідомлювати, що найскладніше – це не боятися, а повірити в себе та знову почати мріяти. Мріяти про спокійне та мирне життя, коли не треба думати під час прогулянки про те, де є поруч бомбосховище, де можна радісно готуватися до літнього відпочинку, бо літаки переповнені схвильованими мандрівниками, а не бомбами, які несуть руйнацію та смерть, де жовто-блакитні прапори розвиваються на святковій площі, а не біля могил загиблих, де люди на вулицях посміхаються та вірять, що «завтра» настане…