Крутько Вероніка, 10-Б клас, Український фізико-математичний ліцей імені Тараса Шевченка

Викладач, що надихнув на написання есе – Порало Наталія Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що таке війна? Ніколи навіть уявити не могла, що буду телефонувати рідним і просити їх пройти в безпечне місце чи писати друзям, що над моїм будинком збивають дрони. Але з чого ж усе почалося?

Перенесемося в ранок 24 лютого 2022 року – дата, яку зараз памʼятають не тільки українці, а знає весь світ.

Ранок у мене почався близько 6 години, я прокинулася від вибухів, точніше тоді навіть подумати не могла, що то справді вибухи недалеко від мого будинку. Я кілька разів намагалася заплющити ще раз очі і заснути, але це повторювалось протягом кількох хвилин. Тому я, не думаючи, з сестрою побігли на перший поверх до батьків. Перше, що я тоді побачила – це налякані очі мами, і слова папи: «Діти, почалася війна».

Не до кінця розуміючи, як у наш час таке можливо, але беру в руки телефон, а там сотня повідомлень: друзі запитують, чи чула я вибухи, шкільна група – чи буде сьогодні навчання, бабуся з дідусем, які вже встигли зателефонувати батькам.

За кілька годин потому, коли відкрились магазини, тато поїхав скуповувати всі продукти, які ще були на полицях. Приїхав його брат з дружиною та донькою, вирішували, що робити далі. Поки що залишаємося в місті, та це ненадовго.

На початку березня вирішуємо виїхати на Західну Україну, хоч трохи відпочити від поганих новин, але там тривоги і влучання ніхто не відміняв, тому повертаємось до Білої Церкви. У середині червня вирішую вступати в УФМЛ, починаю багато вчитися і відволікатися від негарних новин у країні. Кінець літа, здаю іспити, розумію, що все вийшло, але батьки переживають, так як Київ – столиця, і там тривог ще більше. Але переборюючи страх, пробуємо.

Одразу, в день заїзду лунає тривога, і батьки досі думають, чи не буде вдома краще, та в результаті залишаюсь.

10 жовтня – перша масована атака під час мого навчання в УФМЛ, і перший раз, коли я о другій ночі писала повідомлення батькам: «У вас усе добре? Ви щось чули?» на що в відповідь отримую: «Ніко, прямо над нашим будинком летіли шахеди, але все добре». Я переймаюся, хочу бути поруч, обійняти найрідніших.

Розумію, що потрібно жити далі, і ми нічого з цим зробити не можемо.

За цих більше ніж 2 роки ми навчилися жити в умовах війни. Та це дуже тяжко розуміти. Багато хто вміє відрізняти, що летить: ракета, чи то шахеди – лише по звуку. Ми витримали зимові блекаути і не здаємось далі. Хочу просто повернутися в 23 лютого ввечері, коли писала домашнє завдання на четвер і навіть подумати не могла, що з більшою частиною однокласників більше не побачусь, багато хто виїхав за кордон, я перейшла в новий навчальний заклад, і так шляхи розійшлись.

Війна сильно вдарила по кожному з нас. Ми почали цінувати моменти, коли могли гуляти по нічних вулицях, не звертаючи уваги на комендантську годину.

Коли могли думати про гарне і світле майбутнє, тому що зараз ніхто не знає, що буде навіть цієї ночі. Коли планували з батьками поїздки за кордон, а не розглядали найстрашніші варіанти сьогодення.

Хочу знову не спати ночі через те, що з подругами дивимося фільми допізна, а не чекати кінця тривоги. Але українці завжди були і залишаються найсильнішим народом, тож ми вистоїмо, подолаємо всі проблеми, переможемо. Обов’язково переможемо!