Михайлова Ніна, 10 клас, КЗ СОР "Лебединський педагогічний фаховий коледж імені А.С. Макаренка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грушко Людмила Василівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Заголовок цього есе дещо мені не підходить…

Я народилася на Донеччині, тому на моїй малій батьківщині війна триває не 1000 днів. Я не дуже памʼятаю рідні терикони, бо ми переїхали на Сумщину. І моє дитинство  було мирним. Чого не скажеш про час підліткового віку, адже війна наздогнала мене в Охтирці, 24 лютого 2022 року.

Сьогодні згадуються лише окремі фрагменти тих перших страшних днів (декілька важливих моментів: тато поїхав за кордон у пошуках кращого заробітку; удома мама й старша сестра; четверо котів).

Телефонують рідні, котрі живуть ближче до кордону; знайомі прикордонника кажуть виїжджати з країни;  сестра кудись відвозить брата (говорять, що його викликали у військову частину за декілька днів до цього); невістка переїздить до нас; мама готує сніданок, наче нічого не відбувається, але я знаю, щось відбувається.

Ми не бачили війну в перші місяці, але добре чули. Перші звуки війни, котрі ми пізнали - це були автоматні черги. Страшно.

Потім звуки танків і важкої техніки. Більш страшно. Пізніше звуки роботи артилерії. Найстрашніше. Авіація. Ступеня порівняння, щоб описати ці почуття ще не вигадали.

Ми вирішуємо виїхати в село, до бабусі. Це рішення далося нам трохи складно, бо мама з чотирма  дітьми, невісткою та 5 котами(один приїхав з невісткою)  вагалася з приводу нашої безпеки. Але все ж ми поїхали, нас повезла сестра, котра отримала права лише минулого року.

Памʼятаю, як жартувала, що в автошколі не вчили обʼіжджати міни.

Там не так було чути звуки війни, але до нас доходили новини, багато новин. Пригадую лише моменти: військова частина, її нема; Тростянець, уже окупований; сестра плаче, загинув хтось із її знайомих; тато зриває телефон, нервує, бо він далеко; звʼязку часто немає; уночі чути звуки війни…

У школі щороку відбувалися заходи до Дня памʼяті жертв голодомору. Усі знають про цю чорну сторінку історії України.

Я теж знала, але чи здогадувалася, що мама тихенько буде говорити з бабусею про те, що треба берегти запаси, бо в магазини нічого не завозять, а хтозна скільки нам доведеться так жити? Ніколи.

Останнім часом часто чуємо, що ветеранів Другої світової війни залишилось зовсім мало. Мій дідусь народився в той час і як же прикро бачити, як він відправляє на іншу війну своїх онуків, адже його батьки вчили, що «головне, щоб не було війни».

Такі були перші дні, а можливо й тижні. Увесь час ми просто переймалися за військових, читали новини й намагались повірити, що це все насправді.

Нам, людям, властива здатність пристосовуватись. Ми можемо пристосуватися до спеки в пустелях Африки та до морозів Антарктиди. І, як виявилось, ми можемо пристосуватися до війни. Головне вижити.  Після повернення в Охтирку, додому, ми почали пристосуватись до нових умов життя.

Економити, донатити, зберігати інформаційну тишу, донатити, плести сітки, донатити, збирати необхідні речі військовим, донатити, не вестися на іпсо, донатити, не відкладати життя на потім, донатити.

Ми навіть навчилися переживати смерть рідних і потім все ще трохи донатити.

Одного дня зачепили наш інший будинок, довелося розбирати завали і добре, що там ніхто не жив. Стіни можна відремонтувати, а от людські життя - ні.

Через певний час повернувся й тато, стало легше. Частіше почали бачити брата, магазини наповнювалися продуктами й життя, ніби поверталось до звичного. Ніби.

Минав час і треба було жити далі. Невістка повернулася в їхній дім, сестра переїхала у Львів, я продовжую шукати себе. Закінчила школу, обирала, ким хочу прожити це життя та вступила до коледжу. Зустрічаюся з друзями, ходжу в кіно, дбаю про рідних. Треба було б радіти життю, адже всі говорять, що це мій найкращий час. Мені складно повірити, зважаючи на обставини.

На жаль, це есе не матиме висновку, адже поки я його пишу, над містом пролітають «шахеди». Декілька тижнів тому зруйнували двір та пошкодили будинки майже в центрі міста.

Згадуються слова відомого українського пророка: «Борітеся - поборете, вам Бог помагає». Я лиш додам, що боротьба триває.