Кебкал Софія, 10 клас, Науковий ліцей № 3 Полтавської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Балагура Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Момент, коли я прокинулася, відразу викликав тривогу. Щось було не так. Вибухи, сирени та відчайдушний плач, що долинав з-за вікна, раптом розірвали звичний спокій нашого життя. Війна, про яку ми раніше читали лише в підручниках, увірвалася й у наше життя… Війна - це справжня боротьба. Між серцем і розумом. Між палким бажанням залишатися вдома, де все тобі знайоме, і холодною необхідністю рятуватися незрозуміло куди. Між страхом за своїх рідних і тією силою, що змушує опанувати себе й не зламатися. На вулицях гуляла тиша, лиш декілька перехожих можна було помітити з вікон. Вокзали та автомобільні станції вже кипіли від натовпів, у яких губилися безжалісні обличчя.

Ніхто не хотів вірити, що цей жах стане нашим новим випробуванням, шляхом до перемоги.

Час, здавалося, прискорився. Люди, як і ми, почали збирати речі, напружено готуючись до від’їзду. Моторошність перед тим, що насувається, буквально змушувала поспішати. Ми розуміли: якщо не зараз, то завтра може бути пізно. Я ніколи не забуду той болісний момент на кордоні, коли прощалася з татом. Його руки міцно стискали мої, а сльози текли безперестанку по щоках, і в ту мить мені здалося, що світ обірвався.

Я не знала, коли знову зможу почути його голос.

Після миті вагань мама, брат і я поїхали до Німеччини. Ми жили в зовсім новому для нас місці, де все було неблизьким до серця: школа, люди, мова, життя. Німецька мова лунала неначе мелодія, яку важко було зрозуміти, а в серці відчувався смуток за затишком рідної хати. Усе це лякало. Поступово, відкриваючи нові горизонти, ми намагалися знайти дім у цьому чужому світі, але з часом  починали розуміти, що жодне місце не замінить неньки України!

Війна змінила все. Вона перевернула життя кожного з нас догори дригом, але навчила найважливішого – уміти цінувати те, що маєш.

Моменти, які раніше здавалися звичними, берегти тих, кого любиш, ніколи не здаватися, навіть коли здається, що світ рушиться. Життя в Німеччині стало уроком стійкості та адаптивності. Це був період, коли я вчилася пристосовуватися до всього, чого життя може навчити. Тоді відчай змінився на силу, а страх - на прагнення не зламатися. Я й досі щиро вірю, що українці боротимуться попри біль, рани, сльози і руїни, бо кожного з нас пронизує нитка любові, що палає в наших серцях. Ми разом з нею до болі, до крові, ми з нею будемо йти до кінця!