Івашута Світлана, вчитель, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Чернігівський професійний будівельний ліцей"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я жила тихим, мирним життям в найгарнішому місті України – Чернігові. Поки війна не постукала в мої двері…Війна …Хто міг би подумати, що в 21 столітті це можливо.

Війна…Слово, як е повністю змінило все моє життя.

Ранок 24 лютого 2022 року я пам’ятаю дуже добре. Мене розбудив телефонний дзвінок. Зі словами в телефонній трубці «Почалася війна», почула гучний звук за вікном. Будинок здригнувся. Поспіхом почала збирати тривожну валізу, кидаючи в неї все, що тільки попадалось під руку.

А далі: рух військової техніки околицею міста і підвал… З кожним днем в підвалі меншає людей. Залишаються майже одні пенсіонери і ми.

Категоричне чоловікове слово «Ні!» примушує мене залишитись в Чернігові. А далі довгі тижні життя за розкладом: знайти воду, якщо вдасться купити хліба, щось поїсти, зарядити мобільний телефон. Хоча навіщо він? Зв’язку майже немає, а новини можна дізнатися чи з черги за хлібом, чи біля генератора..

Ніколи не думала, що побачу на власні очі скільки телефонів можна зарядити від генератора.   

Кожен день був схожий на попередній. Ми наче по графіку спускались у підвал, чекали ворожого літака, молили Бога, щоб нічого не скинув, чекали, коли закінчиться артобстріл. По звуках я вже знала що летить до нас, а що від нас. Чернігів палав. З усіх боків, куди не глянь, був чорний дим. То горів «Епіцентр», нафтобаза, пивзавод, приватна броварня… Іноді дим стояв дуже густим, такий що свою витягнуту руку ти не бачиш.  

Дуже боляче було дивитись на понівечені  стіни навчального закладу, в якому я працювала. Адже за 20 років роботи він став для мене  другою домівкою.  

В ці дні  всі люди якось згуртувалися, стали більш людяними. Допомагали один одному, ділились останнім, підгодовували котів і собак, яких було на вулицях дуже багато.

38 днів жаху добігали свого кінця. Все почало стихати: вибухів ставало все менше і менше... Чернігівці вийшли з підвалів, з’явилися світло, вода, продукти в магазинах.  Здавалося б життя почало налагоджуватися…

Але сталося те, чого я боялася. «Я мобілізувався», - тихо промовив мій Олександр. Він зробив свій вибір - став на захист Батьківщини.

Почалися довгі дні і ночі очікування телефонного дзвінка. Щоразу, коли виходив на завдання, він прощався і просив вибачення.  І це було найстрашнішим: усвідомлення того, що більше не почуєш і не побачиш рідну людину.

Кожного дня я просила Бога, щоб зберіг його життя і кожного дня я повторювала, що все буде добре.

Червень 2024 року... Телефонний дзвінок розділив моє життя на до та після. Була одна думка і дяка Богу, що мій Олександр живий, хоч і тяжко поранений. Безкінечні поїздки в лікарні Дніпра, Києва переросли в звичайне явище. Було важко не фізично, а морально. У цей час мене всі підтримували: рідні, друзі, колеги по роботі.

Усвідомлення, що в чоловіка ампутовані рука і нога прийшло не відразу. Важко було вселити коханому віру в себе та жагу до життя.

Попереду в нас ще довгий шлях протезування і реабілітації. А я не перестаю повторювати фразу «Все буде добре». Вона вже стала девізом мого життя. Вірю, що настане день,  коли чоловік вийде з лікарні хоч і на протезі, але сам. Візьме склянку кави рукою хоч і на протезі, але сам.

І ми обов’язково переможемо наші хвороби, нашого спільного ворога. Бо ми сильні, ми єдині, ми на своїй землі!