Ми жили в селі недалеко від кордону - в нас було дуже чутно вибухи, і прильоти були. Були незначні пошкодження.

Коли бомбили день і ніч, неможливо було ні спати, нічого. Ми жили в підвалі 36 днів - вже не вистачало сил сидіти там. І кидати домівку не хотілося. Вразило дуже, що неможливо було знаходитися на своєму подвір’ї.

Діти наші виїхали раніше, а ми не збиралися виїжджати. Потім наважились, тому що не було можливості залишатися, такі були сильні обстріли. Вже за станом здоров’я ми не могли залишитися: зрозуміли, що нам краще виїхати. 

Виїжджали під обстрілами. Ми були з тваринами, собакою і котами, бо не змогли їх кинути. Нам допомогли, люди з того села, в якому ми були.

Приємно зворушила турбота людей, згуртованість. Люди малознайомі спілкувалися, питали в кожного, як справи. 

В завтрашньому дні немає ніякої перспективи. Постійні обстріли. Дуже чекаємо закінчення війни.

Я мрію, щоб наша країна процвітала, щоб усі повернулися додому, усі були рідні здорові. Головне, щоб була перемога.