На даному етапі ми мешкаємо у м. Харків в орендованій квартирі, бо наша квартира зараз непридатна для проживання, особливо в осінній, зимовий та весняний періоди. Зміни після початку війни дуже невтішні, адже ми розуміємо, що можемо ніколи не повернутися додому, бо не буде куди повертатися.

Найстрашніше те, як війна вплинула на психоемоційний стан дитини. Вона пережила бомбардування на власні очі – приліт був за 70 метрів від неї. Також дитина і вся наша родина пройшли окупацію. Після звільнення і евакуації дитина бачила тіла російських солдатів уздовж дороги, якою нас вивозили.

Початок війни ми застали у своєму селищі. Це був страх, який неможливо описати словами. Особливо через те, що ми родина небагата і розуміли – у нас немає коштів для виїзду на більш безпечні території, їх не було взагалі.

Мене і дитину розбудила моя мама о 5-й ранку і сказала, що почалася війна.

Згодом прийшло усвідомлення, що ми залишилися без своєї України, що опинилися під гнітом чужої держави, яка пішла на нас війною.

Дитина має вроджену ваду серця і дуже важко пережила період окупації.

За рік перебування у Харкові ми ніде не змогли отримати гуманітарну допомогу у вигляді ковдр, а вони нашій родині дуже потрібні, бо всі свої ми залишили вдома.

Усе, що ми мали, залишилося там. Під час евакуації дозволили взяти із собою лише декілька сумок.