24 лютого о п’ятій ранку ми почули вибухи, і все стало зрозуміло. Це нагадало 2014 рік.

Ми виїхали із Краматорська напередодні трагедії на вокзалі. Евакуюватися нас спонукали вибухи і бомбардування. У мене народилася внучка, їй був всього місяць, тому ми змушені були виїхати з міста. З маленькою дитиною перебувати там було небезпечно. За дві години ми зібрались і поїхали власною машиною до Дніпра. Тут були знайомі, які надали нам житло.

Найскладнішим був переїзд у чуже місто. А також - те, що доводиться жити у чужому домі, у чужих стінах. Все залишилось вдома.

Найстрашнішим для нас було влучання ракети по краматорському вокзалу. Було жахливо бачити ці кадри і знати, що ми могли опинитися там у будь-який момент.

Ми практично втратили все. Наш дім у Краматорську поки цілий, але там щодня прильоти.

Найприємніший момент під час війни – це народження внучки. Все інше – жах.

Мрію повернутися додому, у рідні стіни, у рідне місто. Найкраще майбутнє – це мир.