Погрібна Ріма, 1 курс, Олександрійський політехнічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ільєнко Оксана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Ріма, мені 15 років. Я живу в той час, коли Україна знову потерпає від болі. Ночі були гучними та жахаючими. Але про все по порядку. Коли ми лягали спати, ми навіть не уявляли, що буде на ранок. Наше життя змінилось раптом та в одну мить. Все почалось з 24 лютого 2022 року. Ранок. Я прокинулась від того, що батьки метушаться по будинку. Я спитала – що трапилось – на що вони відповіли, що все добре. Зателефонувала моя класна керівниця і сказала – почалася війна!!.

Ми не повірили та думали, що це все розіграш. Та от ми почули першу тривогу. Ми не знали, що робити, адже таке трапилось в перший раз.

Ми зібрали теплі речі, тривожні рюкзаки, та були готові до будь чого. Ми залишались всі вдома. Літала військова техніка та ще й дуже низько. Старший брат постійно дивився та слухав «єдиний марафон» та мені було дуже страшно від тих слів, які говорили телеведучі, адже я живу біля 2-поверхової школи та 2-поверхового дитячого садочка. Були перебої зі світлом. Ніхто нічого не знав. Кожен задумувався за запитанням «а що буде далі?», та «чи виживемо ми?».

Потім я почула, що забирають чоловіків на фронт, та я відразу подумала про свого тата. Мені було дуже моторошно. Пролітали дні та ночі, з кожним днем все більше звикаєш до ситуації.

Ранок. 19 березня 2022 рік. Мій тато кудись збирається. Я зпросоння в нього запитала – тато ти куди – на що він сказав – все добре лягай спати – але я вже не могла заснути. Батьки ходили по будинку та збирали речі. Раптом до нашого дому під'їхала машина та тато сказав – ну все бувайте, я буду телефонувати. Я пам'ятаю, як зробила маленького зайчика з бісеру та подарувала його татові, як оберіг. Він в нього ще є та він цілий та неушкоджений.

Та от четверо дітей залишилось зі своєю мамою. В село почали приїздити багато евакуйованих. Наша сім'я постійно допомагала їм. Ми плели сітки, передавали їжу та робили все для нашої з вами перемоги.

Ми мали змогу виїхати з України, але ми не виїхали. Мій тато пішов добровольцем, коли почалося дуже страшне під Києвом: Буча, Ірпінь та багато інших міст та сел. Батько спочатку телефонував кожен день. Потім його почали перевозили з місця на місце. Спочатку Кропивницький, Дніпро і тд. Та от він телефонує нам і говорить – мене перевозять в нове місце - після чого ми спитали – що це за місце – він сказав, що не може це сказати, адже по всіх телефонах було прослуховування, але він сказав, що їде туди, де багато кавунів. І от ми все зрозуміли – це був Херсон.

Часто пропадав зв'язок та було дуже страшно, він місяцями не приїздив додому, бо не відпускали, та не було як, тому що ті нелюди гатили по країні кожного дня. Ненавиджу їх.

Мій тато не підписував контракт, як це робили багато людей. Через рік ми його демобілізували, як багатодітного батька. Та от він вдома. Він став героєм, отримав медаль. Я горджусь своїм татом. Ми разом все витримали. Попри все я закінчила дев'ять класів та вступила в ОПФК (Олександрійський політехнічний фаховий коледж. Ми як і всі чекаєм миру. Перемога за нами!