Козорєз Анна, 9 клас, Радушненський ліцей, Дніпропетровська область, Криворізький район, селище Радушне

Вчитель, що надихнув на написання есе - Старко Галина Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Сонячний світанок та перший спів птахів — ось, як зазвичай виглядає буденний ранок для мільйонів людей. Однак 24 лютого 2022 року ознаменував початок безпрецедентної війни, яка зруйнувала життя численних українців. Час, здавалося, зупинився, а повітря було наповнене страхом та невизначеністю.

Ніхто не знав, що робити та за що хапатися. Телефонні дзвінки рідним, метушливе збирання тривожної валізи, постійний перегляд новин — усе це змішалось у калейдоскоп емоцій та дій. Важко було повірити, що це відбувається насправді, що мирне життя закінчилося так раптово.

Вулицями міст розтягнулися нескінченні потоки машин. Батьки з дітьми, літні люди та небайдужі з домашніми улюбленцями — усі намагалися виїхати в безпечне місце. Хоча безпечних місць в Україні не було на той момент.

Я теж опинилася серед цього потоку біженців, залишаючи позаду рідну домівку, своє звичне життя. Довгі години в дорозі, переповнені потяги, черги на кордоні — кожен крок цього шляху був сповнений болем та невизначеністю.

Перші дні в чужій країні були найважчими. Почуття провини перед тими, хто залишився, туга за домом та постійне відчуття тривоги не давали спокою. Адаптація до нового місця відбувалася поступово, але подумки ти постійно в Україні, до початку повномасштабного вторгнення.

Весна та літо 2022 року були сповнені новинами про запеклі бої, звільнення територій, героїзм наших захисників. Кожна перемога давала надію, кожна втрата відгукувалася болем у серці.

Зима принесла нові випробування — масовані ракетні удари, проблеми з електропостачанням, але наш народ ставав все сильнішим.

Рішення повернутися додому далося не одразу. Це був складний вибір, але потреба бути вдома, разом зі своїм народом, виявилася сильнішою за страх.

Повернення було емоційним — знайомі вулиці змінилися, з’явилися блокпости, укриття, а повітряні тривоги стали частиною щоденного життя.

Кожен вий сирени спочатку викликав паніку. Організм реагував на стрес, серце починало битися частіше, з’являлася внутрішня тривога. З часом це стало звичним, але не менш виснажливим.

Особливо болісними були прильоти по Кривому Рогу. Кожен удар по рідному місту відчувався особисто, кожна зруйнована будівля — як рана в серці. Це вже не були просто новини — це була реальність, яка стосувалася кожного.

Ні для кого не секрет, що війна — це невимовне зло, яке несе лише руйнування та страждання. Неможливо змиритися з тим, що у XXI столітті люди все ще вирішують конфлікти через насильство та знищення.

Кожен день війни — це день, коли гинуть невинні люди, руйнуються долі та мрії.

Тисяча днів війни — це тисяча днів болю та випробувань для всієї України. Від Харкова до Херсона, від Сум до Маріуполя — кожне місто, кожне село має свою історію страждань та героїзму.

Але разом із тим, це історія неймовірної єдності, сили духу та віри в перемогу. Ми навчилися жити в нових реаліях, підтримувати одне одного та будувати шлях у майбутнє, попри всі випробування, які принесла ця війна.