З початком війни я втратила улюблену і стабільну роботу. Я ніколи не забуду, як збирала ту "тривожну" валізку, як 1000 разів її перебирала, а потім розумієш, що саме важливіше ти все одно в неї не помістиш. А це батьки, які відмовились виїхати, родичі та друзі, житло. Складніше всього було пояснити дитині що відбувається, що таке війна і чому це сталося саме з нами. Чому хтось поїхав, а хтось залишився, чому в магазинах нема продуктів і не можна вийти погратися на вулицю, чому тепер не можна їхати у гості до дідуся і бабусі. І на питання, коли це закінчиться зі сльозами на очах відповідати, я не знаю що. До евакуації стикались з нестачею медикаментів. В місті працювало дві аптеки і вони були пусті.

Найважче було виїхати з дому в нікуди. Невідомість лякає. Постійні обстріли, які з кожним днем ставали гучнішими. Ми лягали спати одягненими у коридорі, і серед ночі з дитиною бігли у підвал.