Син любить грати у футбол та просто проводити час на свіжому повітрі. Його надихає поставлена перед собою ціль, а мрія — придбати мотоцикл та об’їхати всю Україну.

До війни наше життя було тихим і спокійним, але все змінилося 24 лютого. Вибухи ставали все гучнішими та ближчими. Дитина дуже боялася, не могла спати й весь час хотіла ховатися до підвалу. Коли 9 березня ми побачили у 20 метрах від нас ворожі «Гради», то зрозуміли, що більше так тривати не може. Взявши лише документи, ми виїхали. 10 березня 2022 року став днем, коли довелося залишити рідний дім, не знаючи, чи буде змога в нього повернутися.

Ми проживали у Вінницькій області, де було 21 людина в трьох кімнатах, потім — на Кіровоградщині. Коли нам повідомили, що наше село вільне, ми повернулися. На очах були сльози і радості, і розпачу — будинок було дуже пошкоджено.

За період перебування поза домом у мене почалися серйозні проблеми зі здоров'ям, я переніс дві операції на хребті та отримав інвалідність. Але головне, що всі ми живі і вдома. Життя триває. Ми намагаємося забути все це, як страшний сон, хоча таке ніколи не забудеться. Найважливіше зараз — допомогти дітям відновити свій емоційний та психологічний стан, адже діти — це наше майбутнє!