Чоловік Раїси – інвалід першої групи, тому для них найважливіше було якомога довше забезпечити його ліками 

Я прокинулася від пострілу. Коли почали сильно стріляти по аеродрому, заграву було видно у вікно. Я прокинулася. Син був на роботі. Подзвонила йому, спитала: «Синку, що, війна?» Він сказав: «Так».

Ми ніколи не думали, що таке може бути. Води не було, все привозне. За ліками - великі черги. Ми тоді купили ліків більше, щоб не стояти в чергах. Було дуже важко: вийти з дому купити продукти боялися, бо всюди прилітало. У мене приватний будинок. Я вийшла на город, а воно як бахнуло недалеко - я ледь встигла втекти. 

Наш район Миколаєва сильно діставали «Піони», артилерія. Мій чоловік - інвалід першої групи, лежачий. Я побачила, що йому гірше стає. 

В нас по кругу всюди ракети прилітали, у сусідів через дім впала збита ракета. Я спочатку думала, що ми чоловіка не зможемо перевезти в Одесу,  але слава Богу, переїхали. 

Дуже було страшно, бо зі мною ще внук. Мама не могла його забрати в Румунію - вона раніше виїхала з ще двома дітками, а ми взяли внука до себе. Переживали, бо він не може їхати в машині - його сильно укачує, ми йому таблетки давали.

Виїжджали машиною - наймали. Чоловік на колясці, в нього одна рука працює. Їхали ми на голе місце, не могли ніяк знайти квартиру, потім ріелторка нам знайшла квартиру, в якій ми зараз живемо.

Я не могла оформити ВПО на свого внука. Хоч у нас і були документи від дочки, але ми не могли доказати, що це мій онук. Одна жіночка добре до мене віднеслася і мені допомогла, дякую їй велике. Одеса прийняла нас дуже добре, нам допомогу давали і на дитину, я дуже вдячна. Нам допомогу давали від Фонду Ріната Ахметова, ми дуже вдячні.

Я періодично приїжджаю в Миколаїв - там ще немає хорошої води. Ми поки в Одесі, вже думали їхати. Думаю, що війна скоро повинна закінчитися. Я читаю, що допомога нам приходить, і наші займають території. Головне - щоб діти жили в мирній країні, щоб все було добре.