Нас застала війна ще в 2014 році, а виїхали у 2022-му. Коли повномасштабне вторгнення почалося, ми були дома місяці три. Там було дуже страшно. Ми в підвалах сиділи, прилітало у двір і на городи. Це з 2014 року таке було, все поблизу. Вікна побиті були, ми самі ремонтували. А потім стали нас евакуйовувати звідти. 

Були автобуси безкоштовні до Дніпра, потім ми добу сиділи на вокзалі, потім електричкою вивозили до Львова безкоштовно волонтерським потягом. 24 години їхали до Львова, тому що були сильні обстріли.

Ми проживали у Львові в школі, там дуже гарно приймали нас. Три рази в день годували. Потім потрібно було шукати житло, а ми не змогли знайти. Переїхали в Дніпропетровську область, там наймали квартиру дуже дорого. Моя мати старенька після інсульту. Ми переїхали в Харківську область, винаймаємо зараз будиночок у селі.

Зараз у нас вдома все окуповано. Ми туди поїхати не можемо, бо там кляті москалі сидять. 

Моя донька з чоловіком ще в 2014 році виїхали на Харківщину, купили невеличкий будинок. Тепер зять служить, а донька сама з дитиною дев’ятирічною. Тож ми переїхали до них, щоб не були самі. 

Мій син не виїхав - їх вже не змогли евакуювати, бо сильно обстрілювали. Їх захопили, він там з двома дітьми сидить. Жінка померла - молода, 24 роки – в неї лопнув апендицит, не встигли врятувати. Інколи пробивається зв'язок, інколи може додзвонитися. Там також роботи немає: де-не-де у людей щось підробляє, копійку якусь дають, щоб прокормити дітей, також чекає нас додому. 

Хотілося, щоб якнайшвидше звільнили нашу рідну Луганську область, і ми поїхали додому. Хочеться додому, до рідної хати. Матуся кожен день плаче - додому хоче, а поїхати не можемо. Тримаємося і віримо, що наші переможуть. Чекаємо перемоги.