До війни я жила в місті Маріуполі з чоловіком і дитиною. Я у медзакладі працюю. Спочатку сім’ю свою відправила в село під Маріуполь. Ми думали, що постріляють і припинять. Я працювала далі, допомагала людям. Лікували ми їх, рятували. 

Коли розбили Маріуполь, ми знаходились в Іллічівському районі. 16 березня ми вийшли в місто, переночували у подружки. Нас виходило з міста три жіночки і дитина три роки. 17-го числа ми приєднались до колони, яка йшла через Мелекіне, поки давали «зелений коридор». Сім’я моя залишилась там за певних причин. А ми вийшли, приєднались до цієї колони і доїхали в Бердянськ, потім 18-го числа вирушили на Токмак з колоною. 

Шлях був не з легких – і під обстріл попадали і від колони відставали, тому що три жінки. Одна водила машину тільки з чоловіком, сама ще ні, а тут довелось самій сідати. Так ми виходили. 

В Токмаку нас волонтери прийняли. Потім вийшла на зв'язок моя родина, з якою я зустрілась там через місяць. Чоловік думав, що я загинула, і не чекав, що я повернусь додому. Приємно було, коли ми побачили в Запоріжжі свій прапор. 

У мене ще є старша донька, яка була на Лівому березі в Маріуполі. Зустрілись з нею в Дніпрі - зять вивіз її з чотирирічним онуком. Чоловік з дитиною також вийшов. Рідних у мене там більше немає, але знайомі є. 

Саме головне – щоб майбутнє було без війни. Щоб був мир, щоб наші території відали, ми повернулись додому, на свою рідну землю, в свій рідний Маріуполь.