Кубик Яна, 10 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Ліцей №9 Хмельницької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Поліщук Емілія Цезарівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вам сняться кольорові сни? Мені тільки чорно-білі… А ще червоні плями… Не можу ніяк зрозуміти: то сліди крові чи пелюстки троянд? Я донька військового – і мій шлях чорними коридорами лабіринтів  війни розпочався значно раніше. Чобіт ворога розтоптав моє дитинство ще чотирнадцятого квітня дві тисячі чотирнадцятого року. Я була  зовсім маленькою, майже нічого не розуміла, бачила, як плаче мама, як відразу посуворішав тато. Спакований рюкзак, прощання, АТО. Наше життя перетворилося у вічне очікування. Ми жили у двох світах: у мирному Хмельницькому присутністю, а душею поряд з тим, кого хотіла бачити дома щодня, чиї руки підіймали високо, майже до сонця, чия посмішка підбадьорювала й біля кого було дуже-дуже спокійно.

Без тата сумуєш, переживаєш, хочеш якнайшвидше обійняти й, нарешті, спокійно заснути. А тато був далеко, беріг мій сон.

Але до двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року ми й не уявляли, який насправді страх війни. Ніч, вибухи, метушня в кімнаті. Війна? Війна! Війна… Це слово звучить як вирок для всього прекрасного, що створила рука людини, адже ця ж рука забирає найдорожче – життя.  Зрозуміла, що це тільки початок, і всі жахи ще попереду.

Було дуже страшно, мій батько двадцять четвертого лютого їде на фронт, знову розлучаємося, сумуємо й переживаємо.

Я ще повністю не розуміла, що твориться навкруги: полиці в магазинах пусті, люди масово виїжджають, усі плачуть, паніка й хаос – це було дуже моторошно… Потім новини – і я просто шокована, наскільки жорстокими можуть бути нелюди, які катують, гвалтують, грабують, вбивають, обстрілюють лікарні, житлові будинки, освітні заклади.

Наскільки важко морально жити  в страху від думки, чи прокинешся завтра чи ні. Як я вже хочу кінця війни…

Нам важко, а тільки уявіть, як  нашим військовим і тим, хто  залишився без домівки  й не має змоги повернутися, бо все знищено наказом кривавого диктатора. Напевно, в Україні зараз немає жодної людини, яку б не зачепила війна.  Вона проходить не лише по лінії фронту. Вона вже всередині кожного й кожної.

Для мене ця війна є максимально страшною. Мені важко, бо я рідко бачуся зі своїм батьком, а так хочеться повернути час, хоча б уві сні…

Разом кожного ранку снідати, готувати смачні вечері, у вихідні – цікавий фільм, чи відпочинок у парку, або просто говорити про щастя, школу, квіти, погоду, а влітку їздити в Залізний Порт на наше, українське море… Під час кожної тривоги в мені вмирає якась маленька частинка, а тих тривог було вже так багато. Страх не тільки за себе, страх сковує тіло, а в голові пульсують думки: «прилетить щось чи не прилетить?», «коли буде все добре?», «хоч би не гірше…», «як тато, як мама», «хто я?», «яка моя функція?», «яке  місце у всьому, що коїться?», «що я маю робити?».

Дуже хочеться думати про щось хороше й не боятися жити, хочеться все, як колись.

Я ще жива? Риторичне питання… Двадцять четвертого лютого я відчула, що ми одне тіло. Кожен має вплив на кожного: посмішка в Рівному, гарний настрій у Львові,  якісно виконана робота в школі в Хмельницькому передається через сотні рук і рятує життя солдату в Запоріжжі. Це і є єдність духу. Зараз немає неважливої роботи, немає неважливих людей. Кожен може докласти по крихті  –і вороги  вдавляться.

Берегти себе й турбуватися про своє виживання – неймовірно важливо для тих, хто в окопах, це важливо для мого тата.

Перемога обов'язково настане. Я бачитиму знову кольорові сни. Ми відродимося, повернемо наші землі, відбудуємо руїни, будемо виховувати нові покоління – патріотів непереможної держави! Ми ніколи не забудемо історію своєї країни, зіткану із світла й темряви, з радості та смутку. Моє покоління вишиватиме на чистому полотні лише щасливу долю для  майбутнього вільного та незалежного процвітання рідної країни!  

А наших героїв, які загинули за нас і Україну, завжди памʼятатимемо. Слава Україні!