Воробйова Єлизавета, 10 клас, КУ "Комишуваський ліцей" Попаснянської територіальної громади Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ємельянова Галина Федорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Милі та добрі дорослі,

Зупиніть війну,

А я кольоровими фарбами

Для Вас прикрашу весну! 

1000 днів війни і мій шлях... Ми, діти Луганської, Донецької областей цей шлях розпочали ще дуже-дуже давно. Але все було добре. Будувалися будинки, ремонтувалися дороги, та було таке враження  - наче після 14-го року зупинилася зовсім війна і більше страшних подій не буде, незважаючи на те, що ми мешкали на лінії розмежування.

Здається минула ціла вічність з того часу, коли була просто тиша. Не було повітряної тривоги, не було страху, що ти зараз можеш у будь-яку хвилину опинитися там, де тобі зовсім не хочеться бути та ніхто тобі не допоможе.

Чомусь стає дуже сумно, що думки зовсім недитячі. А як же хочеться простих дитячих мрій про купівлю якихось зовсім незначних речей. Та зараз такий час, що вся країна, кожна людина в країні має лише одне бажання, одну мрію на всіх - щоб не було війни, щоб не було сліз, горя, образ, зруйнованих життів, щоб не було загиблих, щоб всі до одного повернулися додому. Нехай прийде відновлення в нашій країні, і щоб людям, які втратили все у своєму житті, їм все було повернуто, щоб кожен солдат повернувся додому.

Який же мій шлях??! Здається наче уві сні пригадуєш всі ті події, які відбувалися в лютому - березні двадцять другого року, і це наче страшний сон, від якого хочеться якнайшвидше прокинутися.

Здається, назавжди закарбувалося в моїй пам'яті життя в бомбосховищі школи, коли там міг знайти притулок кожен, і не лише людина, а й навіть тварини. Як же тоді було боляче на них дивитися, породисті собаки та кішки, які звикли бути в центрі уваги, виживали як могли, адже їх господарі намагалися виїхати якнайшвидше в більш безпечне місце покинули їх. Пам'ятаю, коли було небезпечно, відбувався обстріл, то всі бігли в один прийом в бомбосховище, щоб якнайдалі забігти в безпечне місце. Там опинялися не лише люди, а й тваринки.

Пам'ятаю, тоді подумала : ”Як же добре, що в нас нема того, за кого можна відповідати, бо самі не знали, що з нами буде, куди ми потрапимо в ту чи іншу мить, і як повернеться наше життя”.

А потім потяг, в думках я його зараз називаю «Потяг життя». Ми їхали в такій темряві, що навіть нічого не було видно. Міста, які ми минали,були темними. Не можна було вмикати світло, щоб міста не освічувалися та ворог їх не обстрілював. В поїзді було настільки багато людей, що неможливо було поворухнутися, люди сиділи навіть на підлозі. Кожен хотів врятуватися, заїхати в безпечне життя. Ми їхали, не знаючи куди, просто поїзд був евакуаційний, який вивозив людей. Комусь щастило, бо вони їхали до когось, а нас, на жаль, нікого не було, ми просто їхали в нікуди.

Місто, в якому ми зробили зупинку, здавалося безпечним. Було таке враження, наче інший вимір, була така тиша, що аж почували себе ніяково.

Час іди, нічого не стоїть на місці. Ми розпочали своє нове життя, шукаємо свій шлях в ньому. Починаємо якимось чином допомагати:  плести сітки, виготовляти кікімори, робити окопні свічки, просто хоч так наближати нашу перемогу. Не буває чужого болю та чужої біди. Якщо ми живемо всі в одній країні, значить це наша країна, значить ми маємо все робити разом для того, щоб найшвидше витурити з нашої країни загарбників і якнайшвидше її відновити.

І обов’язково, коли настане мир, буде своє житло. В мене будуть домашні улюбленці, яких я ніколи не покину.

Вірю в наших захисників, вірю в перемогу!!!