«Ми їхали посередині, а з боків горів хліб»

Мабуть, війна почалася в той день, коли пройшов референдум, де все було зрозуміло. На жаль, число не можу сказати, коли саме це було влітку. Бойові дії були близько до нашого дому. Почалися обстріли – ми були змушені спуститися у приміщення, що називається «подвал» і знаходитися там. Це було десь три-чотири дні поспіль.

Крім нас там знаходилися ще люди, яким була необхідна психологічна підтримка, щоб розрядити ситуацію, бо є люди, які мали панічні атаки, і треба було якось відволікти від цієї дуже неприємної теми. Якось так сталося, що я виконала обов’язок психолога, у цьому напрямку попрацювала.

Ми були вимушені виїхати із Донецька. Ми знаємо, що були «зелені коридори», але дуже важко було зорієнтуватися. Коли виїхали з самого Донецька, побачили, що горить хліб. Це поле, де був хліб, який повинні були зібрати. Коли відходили, все спалили. Все горіло, і посередині була дорога. Ми їхали, а з боків горів хліб.

Спочатку ми виїхали в Іллічовку, Озерне, там ми відпочивали, проживали. Так як це було літо, ми вискочили з дому з документами, у літньому одязі. І коли ми приїхали у металеві вагони, це було до жовтня, вже було прохолодно. Місцеві скинулися якимись речами, щоб ми не замерзли. Металевий вагончик дуже швидко стигнув, дрова перегоріли, і все. Тому ми вирішили їхати далі.

Але повертатися додому думок не було. Якщо ви запитаєте у багатьох переселенців, які з Донецька виїхали, то ми навчилися жити, не плануючи наперед. На жаль, навчилися. Бо я не знаю, що у мене буде завтра, за місяць. Я ж не можу сказати: може, це все прийде сюди.

Зараз тут у мене все є. В мене є родина, а це для людини дуже багато. Є в родині любов. У мене є моя творчість, яку я люблю, якою я дихаю, у яку я заглиблююсь. І коли нас питають, що ви тут робите, я завжди відповідаю, що кожна людина виконує якусь місію у своєму житті. І я тут потрібна, моя допомога як психолога, як науковця, як творчої людини. Коли зміниться, я не знаю, але на даний момент я щаслива людина. 

Ми навчилися йти вперед, ми дуже вмотивовані, ми ніколи не просили. Мається на увазі ми не просили ніколи, щоб нам допомагали грошима, чимось ще. Ми просили працю. Нам потрібна була робота, і ми приходили і говорили: «Давай!» Перші кілька місяців я шию, чоловік встиг вивезти мою «маленьку помічницю» з Донецька. Я заробляла гроші, шиючи, підшиваючи, латаючи одяг людям, які живуть поряд. Оце була моя зарплатня.