Кононюк Катерина

9-в клас, Ізюмський ліцей №3

Вчителька, що надихнула на написання – Решетняк Юлія Миколаївна

Війна. Моя історія

Для моєї родини війна почалась ще у 2014 році. Нашою дружньою родиною ми спокійно жили у місті Донецьк, як кажуть «жили, та й горя не знали», але війна, назавжди змінила наше життя.

Оскільки тоді я була ще маленькою, то погано пам’ятаю той рік. Але особливо закарбувався момент, коли мене з братами та бабусею батьки вивозили до хрещеної мого брата. З перебування у нашої знайомої я пам’ятаю лише те, що мені мама читала книжку «Чарлі та шоколадна фабрика», з того часу ця книжка зайняла особливе місце у моїх спогадах. Ще однією дуже важливою річчю для мене стала м’яка іграшка, яку мені подарувала донька хрещеної мого брата. Наразі я й досі зберігаю та дорожу нею. Через росіян навіть не пам’ятаю свою домівку. Наприкінці листопада 2014 року нам знову довелося покинути дім, оскільки обстріли були дуже сильні. Єдине, що я змогла взяти з собою на згадку про свій дім - це саме та іграшка- подарунок. Прихисток знайшли у Харківській області неподалік від міста Ізюму, у селі Левківка. Ми думали, що тепер все буде добре, потихеньку стали адаптуватися до нормального мирного життя. Але від війни не сховаєшся ніде.

Як і для кожного українця, для мене це був звичайний ранок, четвер, 24 лютого, який ми запам'ятаємо назавжди. Ще уві сні я відчула, що щось не те. Прокинувшись раніше від звичайного часу, з передчуттям, що запізнююсь, побачила, що вся моя родина вже не спала, і був увімкнений телевізор з телемарафоном новин. До мене підійшов брат та сказав: «Війна». Я була в шоці. "Як! Що знову тікати!" О восьмій годині батьки пішли на роботу, а я з братами залишались вдома. З новин дізналася, що відбувається у Києві та Харкові. Мені було страшно. Ми чули вибухи зі сторони Харкова, особливо вночі, які з наближенням були все гучнішими. Коли хтось чув вибух, він будив усіх інших, та ми швидко одягались, хоча знали, що ховатись нам нікуди. У кожного був зібраний рюкзак з найнеобхіднішим. Я завжди з собою брала Гарфілда.

Березень. Другий день весни. Був обід, наш будинок здригнувся від потужного вибуху. Потім ще раз, і ще. Було дуже страшно, оскільки ми не знали, що відбувається.

Зібравши речі, їжу та документи, пішли до бабусі з дідусем в підвал. Я взяла з собою плюшевого котика (того самого).По дорозі ми зустріли російського солдата, який з автоматом напоготові йшов у наш бік, ми пришвидшили ходу. Дякувати Богу він не став нас чіпати та ми спокійно дійшли до бабусиного двору. Вже з будинку крадькома спостерігали за ворожою машиною, яка підібрала того солдата.

Далі ми пережили прихід "лнрівців", обшук будинку. Було неймовірно страшно.

Ми забули прибрати прапорець, який залишився на моєму столі та камуфляжний одяг. Коли один із них все оглянув, то сказав другому солдату: «У них там флажок Украины». Але другий відповів: «Пускай. Они же в Украине живут. Вот если я сейчас к тебе в дом зайду, у тебя же тоже будет там флажок».

«О, смотри. Не хочешь кепку из Украины на память?» - вказав на кепку мого брата. Батьки відразу запевнили їх, що такий одяг завжди є на базарі.

У нас закінчувалися продукти, батьки писали у соцмережі та просили допомоги, але через те, що наше село було під окупацією, до нас не могли приїхати. Звикли жити без світла. Взимку – на початку весни ми топили сніг та бурульки, аби була вода.

Навесні односельчани почистили колодязь - всі їздять по воду до нього.

У травні мій день народження "святкуємо" в окупації - 18.05.2022. Ми з мамою пішли до бабусі та трохи затримались. Я була надворі та чекала маму, раптово почались постріли та дуже дивний звук, який налякав мене так, що прожогом опинилась в будинку. Тільки-но мама зачинила двері – пролунали вибухи від яких здригалася оселя. Після, вийшовши на вулицю, побачили: весь наш куток села був у диму, ми побігли додому. На подвір'ї одразу в очі кинувся розвалений сарай, який ще й досі димів. У будинку два вікна було вирвано та висіли залишки недогорівших фіранок. А тато і наш пес дивились на все це. Потім тато розповів: «Я був у дворі, аж раптом почув якийсь дивний звук, обернувся – і побачив що щось падає. Я не пам’ятаю, як це трапилось, але вже через мить димів сарай та вилетіло скло. Я швидко побіг у хату до хлопців. Андрій та Сашко, дякувати Богу, були у кімнаті, яку не зачепило. Зірвав залишки штори, щоб зупинити пожежу". Біля вікна у нас стояв акваріум з рибкою. Те вікно – вилетіло, але рибка залишилась живою.

Зазвичай саме у цей час ми обідали за столом і, якби ми з мамою не затримались у бабусі… Після того, як всі оговтались, ми помітили, що там де стояв тато – все посічено від скалок, а речі, які після прання сушились, як сито.

Мій Гарфілд не постраждав. У цей час люди стали набагато співчутливими і сердечними, сусіди та знайомі допомогли нам, і вже до вечора вікна полагодили.

Страх – переживання – вечері при свічках. Так ми жили весь час до літа. Кожен день народження ми мріяли святкувати у мирі та злагоді з побажаннями свій наступний день народження відзначати не в окупації. Літо пролетіло швидко. Почалась осінь. Напередодні дня народження брата я вже почала втрачати надію, що цей день ми проведемо у звільненому селі. Росіяни планували 11 вересня провести, так званий ‘референдум’. Але....сталось диво, на яке ми вже не сподівались найближчим часом!

Ми прокинулись від потужних вибухів, які лунали зі сторони Балаклії. Цього ж дня дізнались, що Балаклію звільнено. Всі були раді, але мені було лячно. Тому що я прекрасно знала, що можуть бути сильні обстріли, наслідки яких непередбачувані. Але у мене з'явилася надія, що наші хлопці та дівчата ЗСУ вже дуже близько. Наступного дня, прокинувшись, мої батьки були здивовані, але й одночасно раді. Ми не вірили своїм очам - росіян і слід прохолов. Ближче до обіду 11 вересня почули гул техніки. Ми дуже сильно злякались, що то повертаються росіяни. Тому батьки пішли дивитись. Ми з братами вийшли в двір та побачили техніку… З прапором… Прапором України!!! Наша радість була невимовна. Стільки болю, переживань та страждань ми пережили заради цього моменту. Моменту, який я запам’ятаю на все своє життя…

Ми дякуємо всім, хто долучився до нашого звільнення!

Дякуємо всім захисникам та захисницям, які боронять нашу країну!

Мій татко теж вступив у лави Збройних Сил України і тепер стоїть на захисті нашої Неньки, заради спокійного сну кожного українця!