Главацька Марія

10-а клас, Чорноморський ліцей №3

Вчителька, що надихнула на написання – Петкова Оксана Іванівна

Війна. Моя історія

Гадаю, що моє дитинство зупинилося саме о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року. Відтоді лишилися тільки спогади про безтурботне життя, сповнене посмішками та мріями, бо замість них з’явилися страх, безсоння та безмежний сум.

Події того ранку завжди перебуватимуть у пам’яті мільйонів українців. Як зараз чую шепіт матусі: «Сонечко, прокидайся, почалася війна». Саме тоді мене охопила паніка, я була розгублена, бо не розуміла, що відбувається, що потрібно робити. Моторошні почуття, розкидані по квартирі речі, метушня, злякані очі батьків. Більш за все я пам’ятаю, як, покидаючи місто, назустріч нам рухалося декілька українських танків та машин з військовими, бо саме тоді емоції перемогли над зібраною та безстрашною дівчинкою, і я тихесенько заплакала, усвідомлюючи жахіття війни.

Моя родина виїхала за околиці міста. Кожен день повторювався: всі спали по декілька годин в одязі із зібраною тривожною валізкою під боком, цілодобово читали новини, підтримували один одного, хоч і не знали, що буде далі.

На початку березня пішли чутки про висадку десанту в Одесі, тож моя мама вирішила евакуювати мене в безпечне місце і зв’язалася зі своїми друзями, що мешкають в Ужгороді. Речі були зібрані менш ніж за годину, оскільки рішення про мій від’їзд мама прийняла в останню мить.

Коли ми їхали містом, я не впізнавала рідну Одесу – пуста, безлюдна, сповнена протитанкових їжаків, з поодинокими машинами на дорозі, вона створювала відчуття самотності та відчуження.

Можливо, саме тоді я подорослішала в одну мить, а моя нервова система була зруйнована,

адже я пам’ятаю кожну деталь доби з 5 на 6 березня 2022 року: як мама плакала, розлучаючись зі мною на залізничному вокзалі; величезний натовп скажено переляканих людей на пероні; крик дитини, що благала взяти її матусю до потягу, бо не вистачало місць; шлях в 23 години; наше купе, що вмістило чотирнадцять осіб та безліч людей на підлозі вагону.

У ту ніч я так і не змогла заснути, але й плакати я не могла – всім було тривожно та страшно, тому, тихесенько притулившись до незнайомої жінки, я мовчки їхала з заплющеними очима.

Протягом трьох місяців я мешкала у наших знайомих з маленькою валізою, в якій на той час містилося все моє життя. Мене прийняли як рідну, піклувалися, підтримували, любили, але я все одно відчувала себе розгубленою, самотньою та мріяла знову бути дома. Ужгород запам’ятався мені дуже гарним та мальовничим, і, певно, десь серед старих будівель цього затишного куточку нашої України лишилася часточка моєї розгубленої душі. Згодом за мною приїхала мама і ми разом вирушили додому.

За майже два роки було ще багато подій, але найстрашніше, що відбулося зі мною за весь час війни, – це ніч 7 жовтня 2023 року.

Десь посеред ночі наше місто обстріляли ракетами «Онікс». Я прокинулася, бо мене підкинуло в ліжку,

а весь дім затрясся від вибухової хвилі. І хоча зі мною траплялося різне – я бачила, як збивали дрони, неодноразово чула поблизу автоматні черги, ховалася в підвалі під час ракетних атак – ця ніч стала найжахливішою для мене.

З початком повномасштабного вторгнення моє життя сповнене нестерпним болем. Кожен день серце розривається від хвилювання за нашу ріднесеньку Україну, а ще мені дуже боляче, тому що в мене вкрали дитинство. Поки інші підлітки в усьому світі радіють життю, я ховаюся в укритті від ракет, що летять над головою. Мене сповнює ненависть до російських загарбників, брудні руки яких в крові ні в чому невинних людей.

Війна – це жах, але увесь світ нарешті побачив, наскільки сильним та єдиним є наш український народ, а особливо діти. Витримати такий емоційний тиск здатні не всі, проте ми все одно продовжуємо жити із вірою в перемогу, бо саме діти України – це її майбутнє.

Свою невеличку історію я хочу присвятити всім тим, хто боронить нашу державу, тому що саме вони подарували мені можливість її написати.