Ми вже двічі були змушені залишати свій дім через війну. Спочатку Макіївка, потім Маріуполь. У Маріуполі ми втратили все - мирне життя, бізнес, роботу, побутові речі, одяг. Усе, що роками створювало наше звичайне життя, залишилося там.

У перший день повномасштабної війни ми перебували у відрядженні в Сєвєродонецьку на Луганщині. Близько 5:30 ранку почалися обстріли. Ми одразу спустилися до підвалу і провели там майже весь день.

Наступного дня перебралися до бомбосховища. Там довелося прожити більше тижня, постійно прислухаючись до вибухів і чекаючи, що буде далі.

Дитина почула перші вибухи разом зі мною. Ми знали про загрозу великої війни ще за декілька тижнів до вторгнення, але ніхто не знав, коли саме це станеться. Коли почалися справжні обстріли, підготуватися до цього психологічно все одно було неможливо.

Одного найстрашнішого дня немає. Їх було декілька. Перший день війни. День, коли ми залишали небезпечне місце і намагалися дістатися хоча б умовно безпечної території. І дні, коли приходили звістки про загибель знайомих людей.

З психологічними наслідками війни ми також зіткнулися. Дві вимушені втечі, втрата дому, звичного життя і людей навколо не можуть пройти безслідно.

З гострою нестачею їжі, води чи інших необхідних речей, на щастя, ми не зіткнулися.

Ми вже двічі починали життя заново. Після Макіївки збудували його в Маріуполі, а потім війна забрала і це. Разом із матеріальними речами ми втратили значно більше - місце, яке знову встигли назвати своїм домом.